Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

ч. 6 Віолетта

6

Віолетта

Я ледве тримаюсь на ногах. Серце гупає віддаючись в онімілих пальцях луною. Все пливе перед очима від хвилювання.  А в голові б’ється тільки одна думка – що ж він робить? Але і це зникає, розчиняється  в нових фантастично солодких відчуттях.

Слабкі ноги давно відмовились мене тримати, тож вертикальне становище я зберігала тільки завдяки міцній хватці Артура. І він очевидно не думав мене відпускати.

Я з захватом приймала його поцілунок, безконтрольно повертаючи йому ласку. Вимагаючи ще і ще. Владні жорсткі губи творили з моїм ротом щось неймовірне. Таке, від чого я почувалась найщасливішою на землі, задихалась від переповнюючи мене емоцій, здавалось перетворювалась на пір’їнку і готова була в будь-яку мить злетіти кудись…

Рух за рухом, і я все тісніше притискаюсь до чоловіка, з певною відстороненістю розуміючи, що цей поцілунок сплавлює нас  в щось інше. Щось нове, не те чим ми були до того. Всі мої юні почуття, моє виплекане кохання до цього чоловіка, згорало  в цю мить, і народжувалось знову. Як птиця фенікс з попелу. Цим почуттям доведеться знову повільно вбивати мене, але зупинити я себе не могла.

Я хотіла Артура. Кожною своєю клітинкою, кожним своїм подихом. Кожним стуком серця.

Пальці чоловіка впевнено стиснули мою сідницю, зім’яли цупку тканину найстрашнішої моєї спідниці для богослужінь. І невпинно почали тягнути її в гору. Катастрофа. Але сил зупинити чоловіка у мене не було жодних.

Ось рука змістилась на внутрішню поверхню стегна, змусили здригнутись від доторку до чутливої шкіри, і лягли на кружево трусиків. Швидкі чіткі рухи по колу, змушують мою кицьку тремтіти від солодкого томління. Кров приливає до моїх складочок, все миттю набрякає, починає пекти і пульсувати.

Все втрачало значення. Я безсоромно хотіла, щоб пальці Артура перемістились під тканину, доторкнулись до клітора, погладили пелюстки, щоб він зробив хоч що-небудь!

- Ахх, - вирвалось  у мене приглушене, коли чоловік ніби вгадуючи мої бажання, зсунув тканину в бік, і різко натиснув на клітор. Уявити не могла яка я волога вся там, та рух руки, що не спричинив жодного дискомфорту видавав моє збудження з головою. І воно тільки наростало.

- Подобається, - не питав, а констатував мій бос, відпускаючи мої губи  з полону своїх. – Увесь вечір думав учора про те, як залізу руками в твої трусики, щоб пестити твою хтиву кицьку…

Він думав про мене, радісно озвалось все в  середині. Не про наречену, а про мене… Я сіпнулась як від удару. Угар чи мана, що напала на мене різко зникли, наче холодною водою облили з ніг до голови. Те що ми робимо – не правильно. Абсолютно. Брудно. Жахливо.

- Пустіть! – я спробувала вирватись з чоловічих рук. Від мого різкого руху велика товста тека на верхній поличці не втрималась на місці, і гепнулась Артуру прямо на голову.

Він був змушений відступити від мене, а я користуючись моментом побігла до свого столу. Відгородилась він нього, так ніби і справді думала що ця перепона здатна зупинити збудженого чоловіка.

- Куди зібралась? – Артур двинувся до мене, зло відфутболивши злощасну синю теку.

- Не наближайся, - голос у мене тремтів від пережитого. Збудження ще грало адреналіном в моїй крові, додаючи сміливості. – Сюди можуть увійти.

- Всі вже вдома, - він навіть не подумав спинятись. Ловив мій погляд своїм, ніби плануючи загіпнотизувати, підкорити своїй волі, змусити робити те що він хоче. – Тільки ти, тут щось чекала. Мене?

- Ні! – різко крикнула перекидаючи на спину дурні червоні коси.

- Не бреши мені, хвойдо! Ти все одно будеш належати мені.

= Це домагання!

- Що? – Артур розсміявся.  Посмішка красила його обличчя. Йому личило як нікому усміхатись. Очі примружились, хижий вираз зник. Він був таким беззахисним і жаданим в цю мить, що моє дурне серденько зробило мертву петлю і загупало ще сильніше. Хоча здавалось вже  і так розігналось до надзвукової швидкості. – Я узяв тебе на роботу не для цих проклятих папірців!

- У вас же наречена, це не правильно, - спробувала достукатись до нього. – Що скаже Катерина, якщо дізнається про..

- Замовкни! – договорити мені не дали. Артур вже перестав веселитись. – Не смій говорити навіть її ім’я! Вона найчистіша і найневинніша дівчина, і я не дозволю тобі бруднити її ім’я своїми ротом!

Птиця Фенікс болюче ужалила мене з середини черговим нападом ревнощів. Це було боляче. На фізичному рівні. Я не розумію, чим заслужила його зневагу.

Прикрила очі, тамуючи нестримний тиск в грудях. А коли розплющила повіки – побачила тільки широку Артурову спину. Він йшов до дверей, різко, нервово, грюкнув ними так, що шпаклівка посипалась на підлогу. Але мені здавалось, то не шматки ізогіпси осипаються на лінолеум. То падають уламки мого серця.

 

Дякую всім за зірочки!!!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно