Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Вона не бере слухавку.

Зітхаю, наказую собі заспокоїтись. Тримай себе в руках, Поліно. Ти – доросла жінка. Не треба давати приводу своїм внутрішнім демонам страху з великими очима вибратися назовні.

Чому з такими очима? Не знаю. Підхопила це дивне порівняння від колеги, який не втомлюється повторювати, що всі жінки та чоловіки мають цих демонів, коли приходять паніка та страх.

Я йду дорогою, не звертаючи уваги на людей, що проходять повз, практично нічого не бачу і не чую. Дивом не потрапляю під колеса до велосипедиста, який вирішив зрізати дорогу.

На іншому боці біля магазину мати присіла навпочіпки та простягає дівчинці великий яскравий льодяник на паличці. Малятко щасливо регоче та бере частування.

Мені знову хочеться плакати. Тому що на місці цієї крихітки міг бути Єгор, насолоджуватися сонцем, днем ​​і солодощами, але... в лікарні.

Трель мобільного, який я засунула в сумку, змушує мимоволі здригнутися. Тому що я про нього встигла забути, будучи цілком у думках про Єгора. Беру його, на екрані висвічується: "Анька".

Вона ж Ганна Віталіївна Заєвська. Дуже доросла відірва з яскраво-зеленим волоссям, яка терпіти не може офіціозу, релігійно-традиційного «Анна» та світських розмов. І ще. Чоловіки її просто люблять. Про волосся… зараз вже чорне, але, коли ми познайомилися, було зеленим, так.

Мої губи мимоволі тягнуться в посмішці, погані думки відходять на інший план.

Ось він мій промінчик сонця на темному небосхилі.

Анька – подарунок долі. Ми ще познайомилися в університеті. Вона незворушно плюхнулася біля мене першого дня занять і сказала: «Ти прикольна, тільки тиха якась. Загалом не розумію, як такі бувають. Але начебто нічого, норм».

Тоді мене чомусь це образило, і я відразу поцікавилася, чому тиха. Так і закрутилася перша розмова.

Я беру трубку, і тут же доводиться відсувати її подалі, бо чується вимогливе нявкання і лайка Аньки. У подруги живе нахабний плямистий і дуже товстий Пірат, який вважає себе центром всесвіту. Єдиний чоловік, якому можна жити із нею в одній квартирі. Решту коханців вона на спільне проживання не розглядає. Кіт – окремо, чоловіки – окремо.

— Пірате, я сказала, їсти те, що в тарілці! — гаркає Аня зовсім не жіночим командним голосом, і м'ява на якийсь час стихає.

Я ледве чутно сміюся:

— Подруго, ти вмієш привітатись.

— Я не винна, — рубає вона. — Це все він! Щойно погодувала, і знову мало. А тепер дупою своєю розкішною стає до тарілки та зариває. Чудове м'ясо дала, сама не поїла.

Чомусь на душі стає тепліше. Це якраз та мила і зовсім необхідна побутова історія, яка допомагає мені відволіктися від думок про Єгора.

— Ти де взагалі зникла? — тріщить Ганна. — Я чекаю тут на тебе, зовсім занудьгувала, бо поряд тільки чоловіки, а з ними нормально не поговорити.

— Дурненька, — беззлобно фиркаю я.

— Сама така, — не губиться Анька. — Я дівчина проста, бачу чоловіка — хочу його. Зрозуміло, якщо він здатний щось запропонувати дівчині і справді на мій смак. Решту волію обговорювати з жінками.

Щоразу Аня каже це як істину, нічого не залишається, як з нею погодитись. І я… погоджуюсь.

— До речі, про жінок, — різко змінює вона тему. — Що там твій начальник? Останнім часом я як не спитаю про твої справи на роботі, так ти відразу набуваєш елегічного вигляду, прямо як Пірат, який вирішив наробити в черевик.

— Аня, прошу, не дури, — огризаюся я, відчуваючи, як знову мене кидає у світ розлади та сумніви.

Вона нічого не каже, але я бачу, як закочує свої сині, мов небо, очі. І біситься. Щоразу біситься, коли я замовкаю і не говорю про цю… погану людину.

— Ну так що? — не здається вона.

Я кусаю губи та мовчу. Дивлюся на булочну, біля якої стою, і думаю, що тільки-но поговоримо, одразу зайду туди і куплю щось перекусити. Булочку з маком. А краще сандвіч із бужениною. Він мені буде набагато кориснішим.

Аня терпляче чекає. Потім знову репетує на Пірата, цього разу, щоб перестав гризти капці. Капці у Пірата – улюблена іграшка. Ефект залякування має тільки віник, запущений у кота.

Я встигаю вимкнути духовку і нарешті вимовляю:

— Ань, мені потрібна твоя допомога. І груди.

— Щупати чи плакати? — одразу уточнює вона.

— Ридати. Рюмсати. Страждати.

— Не так приємно, але заперечень не маю. Що взяти та коли приїхати?

Я вкотре кидаю погляд у вікно.

— Нікуди, — хрипко відповідаю. — Сама приїду.

Аня не сперечається.

Не знаю, чому так, але в Ані завжди з чоловіками стосунки як на вістря ножа. У неї постійно трапляються коханці, ураган, порив пристрасті… а потім скандал, битий посуд та… кінець. І одразу період: «Всі чоловіки – козли».

Але при цьому всі чоловіки її обожнюють, дарують купу речей, квітів, постійно оплачують всі бажання і готові повернутися будь-якої миті.

Я так не вмію.

Жіноча солідарність для Ані – все. А ще мого шефа вона не те щоб не любить, але завжди ставиться з якимось побоюванням. Ніби не вірить, що багатий та гарний чоловік може принести щось крім проблем для бідної гарної дівчини. Незважаючи на те, що в неї завжди коханці, Аня не пов'язується з одруженими.

 Я зітхаю, кидаю швидкоплинний погляд на вітрину, де відбивається гарна дівчина, прибираю назад світлий локон. Можливо, подруга має рацію.

Гранично короткий час йде на те, щоб забігти в булочну і купити випічку. Потім дійти до зупинки та дочекатися маршрутки.

Це трохи відволікає від думок про Єгора. Мені треба трохи відволіктися, подумати про те, що я можу зробити для дитини.

Маршрутка приїжджає швидко. Я бачу вільне місце, ніхто не товпиться поряд, тому можна просто сидіти та дивитися у вікно.

Я встигаю вискочити біля магазину за кілька кроків від будинку Ані, купити вино та сир. Нехай вони недорогі, але просто потрібні. Тому що розповідати те, що мені потрібне, не можна за порожнім столом.