Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Західний вітер приніс нічну грозу.

Чорно-синє небо розкололося вздовж лінії блискавки, вибухнуло протяглим лоскотом грому. Раптовий дощ ударив у пилюку краплями густими, наче масло, зашумів по дахах, розмазав бруд на міхурах, що затягували вікна. Але сильний вітер швидко відігнав зливу, відніс грозу кудись інде, далеко, за палаючий від блискавок горизонт.

І тоді розгавкалися собаки. Застукотіли копита, забряжчала зброя. Дикий галас і свист поставив заспаним селянам дибки волосся, вони зривалися у страху з лежанок, підпирали палицями двері й віконниці. Спітнілі долоні стискалися на держаках сокир, на вилах. Стискалися міцно. Але безсило.

Жах, жах летить крізь село. Втікачі чи гонитва? Шалені й жорстокі від люті чи зі страху? Пролетять, не стримавши коней? Чи за мить ніч запалає вогнями запалених стріх?

Тихо, тихо, діти…

Мамо, чи це демони? Чи це Дике Полювання? Змори, родом з пекла? Мамо, мамо!

Тихо, тихо, діти. То не демони, не дияволи… Гірше.

То люди.

Собаки гавкали. Дув вихор. Іржали коні, били підкови. Крізь ніч і крізь село летіло гуляйполе.

Готспорн в’їхав на пагорб, стримав і розвернув коня. Був він обачним і обережним, не полюбляв ризику, особливо тоді, коли пильність нічого не коштувала. Не поспішав з’їжджати униз, до річки, до поштової станції. Волів спершу роззирнутися.

Перед станцією не було коней чи запряжок, стояв там лише поодинокий фургончик, запряжений парою мулів. На плахті виднівся напис, якого Готспорн не міг прочитати здалеку. Але небезпекою не пахло. Готспорн умів відчувати небезпеку. Був професіоналом. Він з’їхав на геть захаращений кущами та лозою берег, рішуче загнав коня у річку, перейшов ту галопом убрід, серед крапель води, що злітали вище сідла. Качки, які баблялися коло берега, втекли з голосним кряканням.

Готспорн підігнав коня, через розгороджений пліт в’їхав на подвір’я станції. Зараз уже міг прочитати напис на плахті фургону, який виголошував: «Майстер Альмавера, Артист Татуажу». Кожне слово у напису було вимальоване іншим кольором, а починалися вони із занадто великих, оздоблених ілюмінованих літер. А на скрині возу, вище правого переднього колеса, помітна була вимальована пурпуровою фарбою невелика роздвоєна стріла.

– З коня! – почув він з-за спини. – На землю і живо! Руки подалі від руків’я!

Вони підійшли й оточили його безшелесно: праворуч Ассе, у чорній шкіряній куртці, шитій сріблом, зліва – Фалька у зеленому замшевому кубрачку й береті з пір’ячком. Готспорн стягнув каптур і заслону з обличчя.

– Ха! – Ассе опустив меч. – То ви, Готспорне. Упізнав би, але мене отой чорний коник збив з пантелику!

– Але ж кобилка добра, – із захватом сказала Фалька, зсуваючи берет на вухо. – Чорна, наче вугіль лискуча, ані волосинки світлішої. А зграбна! Ех, вродливиця!

– Ага, трапляються такі за неповні сто флоренів, – недбало усміхнувся Готспорн. – Де Ґіселер? Усередині?

Ассе кивнув. Фалька, дивлячись на кобилку, наче зачарована, поплескала ту по шиї.

– Як бігла через воду, – підвела дівчина на Готспорна великі зелені очі, – то була наче справжнісінька кельпі! Якби з моря випірнула, а не з річки, то я б і не повірила, що це не справжня кельпі.

– А панна Фалька колись бачила справжніх кельпі?

– На картинці. – Дівчина раптом спохмурніла. – Досить про те говорити. Йдіть усередину. Ґіселер чекає.

Біля вікна, крізь яке вливалося трохи світла, стояв стіл. На столі напівлежала Містле, спершись на лікті, від пояса униз гола, не маючи на собі нічого, окрім чорних панчіх. Між її нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий єгомосць у бурому халаті. Не міг то бути ніхто інший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегні Містле кольорової картинки.

– Іди-но ближче, Готспорне, – запросив Ґіселер, відсуваючи табурет від дальнього столу, за яким сидів разом із Іскрою, Кайлі й Рефом. Двоє останніх, як й Ассе, одягнені були у чорну телячу шкіру, всіяну пряжечками, заклепками, ланцюжками й іншими різноманітними оздобами зі срібла.

Якийсь ремісник, подумав Готспорн, повинен був добряче на них заробити. Щури, як приходило до них бажання привдягнутися, платили кравцям, шевцям і римарям воістину по-королівськи. Зрозуміло, вони також ніколи не були проти, аби просто обдерти з жертви одяг чи прикраси, які впали б їм у око.

– Ти, як бачу, знайшов наше повідомлення у руїнах старої станції? – потягнувся Ґіселер. – Ха, що я там кажу, інакше б тебе тут не було. Ти навіть зашвидко дістався, мушу визнати.

– Бо кобилка добра, – втрутилася Фалька. – Закладуся, що вона ще й швидка.

– Ваше повідомлення я знайшов. – Готспорн не зводив з Ґіселера очей. – А що з моїм? Дісталося до тебе?

– Дісталося… – зробив паузу отаман Щурів. – Але… Ну, коротко кажучи… Не було тоді часу. А потім ми упилися і треба було трохи відкласти. А тоді інша дорога нам випала…

Сучий шмаркач, подумав Готспорн.

– Говорячи коротко, доручення ти не виконав?

– Виходить, ні. Вибач, Готспорне. Не було як… Але наступним разом – хо-хо! Обов’язково!

– Обов’язково! – із пафосом підтвердив Кейлі, хоча ніхто не просив, аби він підтверджував.

Сучі, безвідповідальні шмаркачі. Напилися. А пізніше інша їм дорога випала. До кравців по оздоблені лахи, вірно ж?

– Вип’єш?

– Дякую, ні.

– А може, чогось скуштуєш? – Ґіселер вказав на оздоблену лаковану коробочку, що стояла поміж кубків та глечиків.

Готспорн уже знав, чому в очах Щурів жеврів такий дивний блиск, чому рухи їхні були такими нервовими й швидкими.

– Першосортна пилючка, – запевнив Ґіселер. – Не візьмеш і крихти?

– Дякую, ні. – Готспорн промовисто глянув на плями крові й слід на сухому очереті, що вів до комори, чітко вказуючи, куди поволокли труп. Ґіселер зауважив той погляд.

Іскра хрипко розсміялася. Відразу було добре видно: вона добряче піднесена наркотиком.

– Один пахолок крутія із себе думав строїти, – пирхнув. – Тож Іскра його мусила полаяти.

– Я його аж так полаяла, що він кров’ю захлиснувся, – похвалилася. – І тоді інші враз спокірнішали. Це зветься терор!

Як завжди, була вона обвішана клейнодами, діамантову сережку мала навіть у ніздрі. Не носила шкіру, але вишневий її каптанчик із парчевим узором був настільки славетним, що став останнім писком моди серед золотої молоді з Турну. Як і шовкова хустка, якою обвивав голову Ґіселер. Готспорн уже чув навіть про дівчат, що стриглися «під Містле».

– То зветься терор, – повторив він задумливо, все дивлячись на кривавий патьок на підлозі. – А господар заїзду? Його дружина? Син?

– Ні-ні, – скривився Ґіселер. – Вважаєш, що ми усіх зарубали? Та де там. У сараї їх зачинили, на деякий час. Тепер заїзд, як бачиш, наш.

Кейлі голосно прополоскав рота вином, виплюнув на