Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

підлогу. Маленькою ложечкою набрав у шкатулці трошки фісштеху, обережно насипав його на послинену пучку вказівного пальця і втер наркотик собі у ясна. Віддав коробочку Фальці, яка повторила ритуал і передала фісштех Рефу. Нільфгардець відмовився, зайнятий переглядом каталогу кольорових татуювань, віддав коробочку Іскрі. Ельфійка передала наркотик Ґіселеру, не вживаючи.

– Терор! – гарикнула, мружачи блискучі очі й шморгаючи носом. – Станцію ми під терором маємо! Імператор Емгир тримає так увесь світ, а ми тільки оцю халупу. Але принципи ті самі!

– Ай, сука! – крикнула від столу Містле. – Дивися, що жагаєш! Зроби мені ще раз так, то я тобі жагну! Так, що навиліт пройде!

Щури – окрім Фальки й Ґіселера – рикнули сміхом.

– Хочеш бути красивою, то треба терпіти! – крикнула Іскра.

– Коли її, майстре, коли, – додав Кейлі. – Вона між ногами загартована!

Фалька вилаялася паскудно й кинула в нього кубком. Кейлі ухилився, Щури знову рикнули сміхом.

– Виходить, – Готспорн вирішив покласти край веселощам, – ви заїзд під терором тримаєте. А навіщо? Не враховуючи задоволення, яке з тероризування випливає?

– Ми тута, – відказав Ґіселер, втираючи собі фісштах у ясна, – на чатах лежимо. Як хто тут встане, аби коней змінити чи перепочити, то ми його обдираймо. Тут вигідніше, ніж де на перехрестях чи у хащах біля гостинця. Чи ж бо, як ото Іскра тільки-но сказала, принципи ті самі.

– Але нині, від світанку, токо отой оно нам попався, – втрутився Реф, вказуючи на майстра Альмаверу, що майже з головою сховався між стегнами Містле. – Голий-босий, як будь-який митець, не було його з чого грабувати, тож ми його з майстерності грабуємо. Киньте оком, який він на малюнки вмілий.

Відкрив передпліччя і показав татуювання – голу жінку, яка рухала сідницями, коли він стискував кулак. Кейлі також похвалився – навколо його руки, вище всіяного шипами браслету, звивався зелений змій із розкритою пащею і багровим роздвоєним язиком.

– Елегантна річ, – байдуже промовив Готспорн. – І корисна при упізнаванні трупів. Але ж грабунок вам не дуже вдався, дорогі Щури. Доведеться вам митцю за його мистецтво заплатити. Не було коли вас попередити: вже сім днів як, від першого вересня, знаком є роздвоєна пурпурова стріла. А він таку має намальовану на возі.

Реф вилаявся, Кейлі засміявся. Ґіселер байдуже махнув рукою.

– Ну що ж. Як треба, то заплатиться йому за його голки та фарби. Пурпурова стріла, кажеш? Запам’ятаємо. Якщо до ранку сюди ще якісь зі стрілами під’їдуть, не буде їм кривди.

– Маєте намір тут до ранку стирчати? – трохи навмисне здивувався Готспорн. – Безрозсудно, Щури. Ризиковано й небезпечно!

– Як-як?

– Ризиковано й небезпечно.

Ґіселер стенув плечима, Іскра пирхнула й вишмаркалася на підлогу. Реф, Кейлі й Фалька дивилися на купця так, наче він оце тільки заявив їм, що сонце занурилося у річку й треба швидко його виловити, бо раки общипають. Готспорн зрозумів, що оце зараз він волав до розуму шалених шмаркачів. Що застерігав від ризику й небезпеки фанфаронів, повних дурної бравурності, – тих, кому поняття ці цілком чужі.

– Погоня за вами йде, Щури.

– Ну й що з того? Готспорн зітхнув.

Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегні – одразу біля пахвини.

– Га? – запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово. – Що скажете?

– Краса, – пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.

Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі стануть – як і набита металом шкіра – модними серед золотої молоді у Турні й у всьому Гесо.

– Твоя черга, Фалько, – сказала Містле. – Що накажеш собі виколоти?

Фалька торкнулася її стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Містле ласкаво скуйовдила її попелясте волосся. Фалька захихотіла й без жодних церемоній почала роздягатися.

– Хочу таку саму троянду, – заявила. – На тому самому місці, що й у тебе, кохана.

* * *

– Але ж і мишей у тебе, Висогото. – Цірі перервала оповістку, дивлячись на підлогу, де у колі від кинутого каганцем світла юрмився справжній мишачий парад. Можна було собі тільки уявити, що там діялося поза колом, у темряві. – Придався б тобі кіт. Або краще – два коти.

– Гризуни, – кахикнув пустельник, – лізуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.

– Певно загриз його лис або куниця.

– Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

– Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

– Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

– Докину до вогню. Холодно.

– Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі… А це ж навіть не середина жовтня… Розповідай далі, Цірі.

Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

– Розповідай.

* * *

Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка – окрім того факту, що жила з торговців, – із торговцями нічого спільного не мала.

– Чорні хмари скупчилися над вашими головами, – говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. – Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

– Отой? – скривився Ґіселер. – Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

– Заскавчав вовк по-баранячому, – усміхнувся Готспорн, – та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

– Аааа, – пригадав собі Ґіселер. – Карета із четвіркою тарантових![11] То та панна?

– Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею,