Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

Зяблики не помилялися, коли цідили. Небо на півдні явно захмарилося. Повітря стало густим і важким, комарі й ґедзі —надзвичайно докучливими й нахабними.

Коли вона в’їхала у заплаву, зарослу зеленими ще горіхами й голим чорнявим жостером, відчула присутність. Не почула. Відчула. Тож знала, що це ельфи.

Вона стримала коня, аби приховані у гущавині лучники мали змогу добре її роздивитися. Також стримала й дихання. У надії, що не натрапила на занадто швидких на рішення.

Над перевішеним через круп коня козликом дзижчали мухи.

Шелест. Тихий свист. Вона свиснула у відповідь. Скойа’таелі, наче духи, випірнули із заростей, а Мільва тільки тепер зітхнула вільніше. Знала їх. Належали вони до командо Койннеаха Де Рео.

– Hael, – сказала вона, сходячі з сідла. – Que’ss va?

– Ne’ss, – сухо відгукнувся ельф, імені якого вона не пам’ятала. – Caemm.

Трохи далі, на галявинці, стояли табором інші. Було їх щонайменше тридцятеро, більше, ніж нараховувало командо Койннеаха. Мільва здивувалася. Останнім часом загони білок скоріше танули, ніж зростали. Останнім часом зустрінуті командо були групками скривавлених обідранців, які втратили надію і ледь трималися у сідлах і на ногах. Ця командо була іншою.

– Cead, Койннеахе, – привіталася вона із командиром, який саме наближався.

– Ceadmil, sor’ca.

Sor’ca. Сестричка. Так її звали ті, із ким вона була у дружбі, коли хотіли висловити повагу й симпатію. І те, що були вони не набагато зим старші за неї. Спочатку вона була для ельфів лише Dh’oine, людиною. Пізніше, коли вона вже регулярно їм допомогала, казали на неї Aen Woedbeanna, «дівчина з лісу». Ще пізніше, пізнавши її краще, за прикладом дріад звали її Мільвою, Шулікою. Правдиве її ім’я, яке вона відкрила тим, з ким приятелювала найбільше, відвзаємнюючи такі само жести з їхнього боку, їм не подобалося – вимовляли його «Mear’ya», із тінню гримаси, наче на їхній мові вважалося воно за щось недобре. І відразу переходили на sor’ca.

– Куди ви? – Мільва уважно роззирнулася, але й тепер не помітила ані поранених, ані хворих. – На Восьму Милю? До Брокілону?

– Ні.

Вона утрималася від подальших запитань, знала їх занадто добре. Їй вистачило кількох поглядів на їхні нерухомі, завмерлі обличчя, на перебільшений, демонстраційний спокій, із яким вони впорядковували амуніцію і зброю. Досить було одного уважного погляду у глибокі, бездонні очі. Знала, що йшли у битву.

З півдня небо темнішало, хмарилося.

– А куди йдеш ти, sor’ca? – запитав Койннеах, а потім кинув швидкий погляд на перевішеного через коня козла, посміхнувся легенько.

– На південь, – із прохолодою в голосі дала зрозуміти, що він помиляється. – До Дресхоту.

Ельф перестав сміятися.

– Людським берегом?

– Принаймні до Кенн Трейсе. – Вона знизала плечима. – Біля каскадів я напевне повернуся на брокілонський бік, бо…

Повернулася, почувши хропіння коней. Нові скойа’таелі долучалися до й так вже чималої командо. Тих нових Мільва знала ще краще.

– Кіаране! – крикнула вона стиха, не приховуючи подиву. – Торувіель! Шо ви тут робите? Я ж тільки перевела вас до Брокілону, а ви знову…

– Ess’creasa, sor’ca, – сказав серйозно Кіаран еп Дерб. Пов’язка на голові ельфа була поплямована кров’ю.

– Так треба, – повторила за ним Торувіель, спускаючись із сідла – обережно, аби не поранити ще більше руку, що висіла у лубках. – Прийшли вісті. Ми не можемо стирчати у Брокілоні, коли важливий кожен лук.

– Якби я знала, – підібгала вона губи, – не вовтузилася б із вами. Не підставляла б шию на переправі.

– Вісті прийшли вчора вночі, – тихо пояснила Торувіель. – Ми не могли… Не можемо у таку хвилину залишити своїх товаришів по зброї. Не можемо, зрозумій те, sor’ca.

Небо темнішало дедалі сильніше. Цього разу Мільва виразно почула грім.

– Не їдь на південь, sor’ca, – сказав Койннеах Де Рео. – Йде гроза.

– Та що мені гроза може… – Вона урвала себе, подивилася на нього уважніше. – Ха! Значить, отакі вісті до вас дійшли? Нільфгард, так? Переходять Яругу в Соддені? Вдарять на Брюґґе? Тому ви вирушаєте?

Він не відповів.

– Так, як у Дол Анґра. – Вона глянула у його темні очі. – Знову нільфгардський імператор вами скористається, аби ви людям тили колотили мечем і вогнем. А опісля імператор із королями мир укладе, а вас виб’ють. У вогні, який ви розпалите, самі й згорите.

– Вогонь очищає. І гартує. Треба крізь нього пройти. Aenyell’hael, ell’ea, sor’ca? По вашому: хрещення вогнем.

– Миліший мені інший вогонь. – Мільва відв’язала козлика й скинула його на землю, під ноги ельфам. – Такий, шо під рожном потріскує. Тримайте, аби ви у поході з голоду нє заслабли. Мені він уже нє потрібен.

– Не їдеш на південь?

– Їду.

Їду, подумала вона, їду швидко. Мушу застерегти того дурбецела-відьмака, мушу попередити, у яку завірюху він пакується. Мушу його повернути.

– Не їдь, sor’ca.

– Дай мені спокій, Койннеахе.

– Іде з півдня гроза, – повторив ельф. – Іде велика буря. І великий вогонь. Схоронися у Брокілоні, сестричко, не їдь на південь. Зробила ти для нас досить, більше вже – не можеш. І не мусиш. Ми мусимо. Ess’tedd, esse creasa! Наш час. Прощавай.

Повітря було важке й густе.

Телепроекційне закляття було складним, треба було його накладати спільно, з’єднавши долоні й думки. Навіть тоді виявлялося, що це диявольськи велике зусилля. Бо й відстань була чималою. Прикриті повіки Філіппи Ейльгарт затремтіли, Трісс Мерігольд важко дихала, на високому чолі Кейри Мец виступили краплі поту. Тільки на обличчі Маргарити Ло-Антіль не видно було втоми.

У скупо освітленій кімнаті раптом стало світло, на темних панелях стін затанцювала мозаїка відблисків. Над круглим столом повисла куля, що ярилася молочним світлом. Філіппа Ейльгарт проскандувала кінцівку закляття, а куля опустилася навпроти, на один із дванадцяти приставлених до столу стільців. Усередині кулі з’явилася невиразна постать. Картинка здригнулася, проекція була не дуже стабільною. Але швидко ставала виразнішою.

– Ясна холера, – пробурмотіла Кейра, витираючи чоло. – Чи вони там, у Нільфгарді, не знають гламуру чи покращувальних чар?

– Схоже, ні, – ствердила Трісс кутиком губ. – Про моду, видно, вони також не чули.

– Ані про що таке, як макіяж, – тихо сказала Філіппа. – Але зараз – ша, дівчата. І не витріщатися на неї. Треба стабілізувати проекцію і привітати нашу гостю. Підсиль мене, Рито.

Маргарита Ло-Антіль повторила формулу закляття і жест Філіппи. Образ кілька разів здригнувся, втратив імлисту непевність і неприродне світіння, контури й барви зробилися чіткими. Чародійки тепер могли ще уважніше придивитися до постаті на протилежному боці столу. Трісс закусила губу