Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

– Протести ваші ошелешують і невимовно дивують, – легенько усміхнувся Дійкстра. – Все ж імператор не приховує того факту, що при його дворі перебуває цінтрійська герцогиня, доставлена саме з Танедду.

– Цірілла, королева Цінтри, – із натиском виправив Шілярд Фітц-Естерлен, – не була доставлена, а шукала в Імперії притулку. І це не має нічого спільного з інцидентом на Танедді.

– Правда?

– Інцидент на Танедді, – продовжував із кам’яним обличчям амбасадор, – імператор сприйняв із невдоволенням. А розбійний, виконаний шаленцем замах на життя короля Візіміра викликав його щиру й живу відразу. Ще більшу відразу пробуджує у нас поширювана у поспільстві огидна плітка, що насмілюється шукати підбурювача того злочину саме в Імперії.

– Затримання справжніх підбурювачів, – повільно сказав Дійкстра, – покладе кінець пліткам, станемо сподіватися. А затримання їхнє й справедливе покарання – це тільки справа часу.

– Justitia fundamentum regnorum[10], – поважно промовив Шілярд Фітц-Естерлен. – А crimen horribilis non potest non esse punibile[11]. Ручаюся, що Його Імператорська Величність також бажає, щоби воно так і сталося.

– У силах імператора виконати це прагнення, – спроквола промовив Дійкстра, схрещуючи руки на грудях. – Одна з ватажків змови, Еніда ан Гленна, донедавна чародійка Франческа Фіндабайр, з імператорської ласки грає у королеву маріонеткової держави ельфів у Дол Блатанна.

– Його Імператорська Величність, – церемонно вклонився амбасадор, – не може втручатися у справи Дол Блатанна, незалежного королівства, визнаного усіма сусідніми державами.

– Але не Реданією. Для Реданії Дол Блатанна – це й надалі частина королівства Едірн. Хоча ви разом із ельфами й Кедвеном розділили Едірн на шматки, хоча від Лирії не залишилося lapis super lapidem[12], завчасно викреслювати ті королівства з мапи світу. Завчасно, екселенце. Втім, тут не час і не місце про це дискутувати. Нехай Франческа Фіндабайр поки що королює собі, ще прийде час на справедливість. А що із іншими бунтівниками й організаторами замаху на короля Візіміра? Що з Вільгефорцем з Роґґевену, що із Йеннефер з Венґерберга? Є підстави думати, що після поразки обидва вони втекли до Нільфгарду.

– Запевняю, – підвів голову амбасадор, – що це не так. А якби дійшло до цього, то ручаюся, що не мине їх кара.

– Вони завинили не перед вами, то й не вам належить їх карати. Щире прагнення справедливості, що є, як ви відмітили, fundamentum regnorum, імператор Емгир довів би, видавши нам отих злочинців.

– Не можна відмовити у слушності вашому бажанню, – визнав Шілярд Фітц-Естерлен, удаючи заклопотану усмішку. – Втім, цих осіб в Імперії немає, це primo[13]. Secundo[14], якби навіть потрапили вони туди, існує ж перепона. Екстрадиція виконується з вироку закону, у цьому разі схваленого імператорською радою. Зважте, ваша вельможносте, що розрив Реданією дипломатичних стосунків – то акт недружній, і важко розраховувати на те, аби рада проголосувала за екстрадицію осіб, які шукають притулку, якщо екстрадиції цієї бажає недружня країна. Це була б безпрецедентна справа… Хіба що…

– Хіба – що?

– Хіба що створити прецедент.

– Не розумію.

– Якщо королівство Реданія було б готовим видати імператору його підданого, схопленого тут посполитого злочинця, імператор і його рада мали б підставу відвзаємнити той жест доброї волі.

Дійкстра довго мовчав, справляючи враження, що дрімає або думає.

– Про кого йдеться?

– Прізвище злочинця… – Амбасадор удав, що намагається пригадати, врешті сягнув у саф’янову теку за документом. – Вибачте, memoria fragilis est[15]… Ось. Такий собі Кагір Мавр Диффрин еп Келлах. На ньому важкі звинувачення. Розшукується за вбивство, дезертирство, raptus puellae[16], насильство, крадіжку й фальсифікацію документів. Утікаючи від гніву імператора, дременув за кордон.

– До Реданії? Далекий він обрав шлях.

– Ваша вельможносте, – легенько усміхнувся Шілярд Фітц- Естерлен, – також не обмежує своїх інтересів виключно Реданією. Я не маю і тіні сумнівів, що якби злочинець виявився схопленим у будь-якому з союзницьких королівств, ваша вельможність знав би про те з рапортів своїх чисельних… знайомих.

– І як, кажете, зветься той злочинець?

– Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.

Дійкстра мовчав довго, вдаючи, що шукає у пам’яті.

– Ні, – сказав нарешті, – не ловили нікого із таким іменем.

– Справді?

– Моя memoria не буває fragilis у таких справах. Мені шкода, екселенце.

– Мені також, – холодно промовив Шілярд Фітц-Естерлен. – Особливо тому, що взаємна екстрадиція злочинців не здається мені у таких умовах можливою. Не стану більше стомлювати своєю присутністю вашу вельможність. Зичу здоров’я та успіхів.

– Навзаєм. Прощавайте, екселенце.

Амбасадор вийшов, виконавши кілька складних церемоніальних уклонів.

– Поцілуй мене у sempiternum meam[17], хитрун, – буркнув Дійкстра, схрещуючи руки на грудях. – Орі! Вилазь!

Секретар, червоний від довго стримуваного кахикання і кашляння, показався з-за портьєри.

– Чи Філіппа все ще сидить у Монтекальво?

– Так, кхи-кхи. Із нею – пані Ло-Антіль, Мерігольд і Мец.

– За день-два може вибухнути війна, за мить кордон на Ярузі запалає, а вони сховалися десь у дикому замку! Бери перо, пиши. Люб’язна моя Філь… Холера!

– Я написав: «Дорога Філіппо».

– Добре. Пиши далі. Може, зацікавить тебе, що дивак у шоломі із пір’ям, який на Танедді настільки ж таємниче зникнув, як і з’явився, зветься Кагір Мавр Диффрин і що є він сином сенешаля Келлаха. Дивну ту особу розшукуємо не тільки ми, а, як виявилося, ще й служби Ваттьє де Рідо й люди того сучого сина…

– Пані Філіппа, кхи-кхи, не любить таких слів. Я написав: «тієї каналії».

– Хай буде. Тієї каналії Стефана Скеллена. Ти знаєш настільки ж добре, як і я, дорога Філь, що розвідка Емгира пильно розшукує тільки тих агентів й емісарів, яким Емгир заприсягся залити сала за шкіру. Тих, які замість того, аби виконати наказ чи загинути, зрадили й наказу не виконали. Тож справа нині виглядає досить дивно, бо ми ж були впевнені, що накази того Кагіра стосувалися ловіння княжни Цірілли й доправлення її до Нільфгарду. Абзац. Хотів би я проговорити із тобою віч-на-віч ті дивні, але обґрунтовані підозри, які збудила в мені та справа – як і дещо неймовірні, але не позбавлені сенсу теорії, що в мене з’явилися. Виражаю глибоку повагу, et cetera, et cetera.

Вона поїхала на південь по прямій, спершу берегом Стрічки, через Випалки, пізніше, перейшовши річку, мокрими ярами, що поросли м’якенькими зеленими килимами зозулиного льону. Готова була закластися, що відьмак, не знаючи місцевості так добре, як вона, не стане ризикувати переправлятися на людський берег. Зрізаючи чималий, вигнутий у бік Брокілону