Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Марі одразу ж збагнула: він звертався до неї! Тож вона миттю вирішила: вона застосує цю максиму й офірує собою! Вона зізнається, аби весь світ знав, що її Ґабріель — великий пастор! Вона терпітиме покарання, щоб увесь світ дізнався про владу цього юнака над нею! Вона каятиметься, щоби весь світ ще довго згадував про їхню гідну поваги пару! Дитя, яке вона не могла дати абатові, вона вирішила замінити славою: Марі збиралася подарувати йому гучний медійний успіх, судовий скандал і безумовну згадку в Історії; їхній дует згадуватимуть іще довго: те, як майстерно вона дурила суд під час двох процесів, і те, як він своєю духовною зброєю навернув таку страшну грішницю, як вона. Без Ґабріеля Марі так ніколи і не зазнала б покарання. Про її справу забули б. Дякую тобі за натхнення і сили, о свята Рито! Часом історія звичаїв впливає на історію релігії... Чому б і ні? Хтозна, можливо, цей випадок допоможе Ґабріелеві дістатися до Рима?

Піднісшись духом, Марі, мов у лихоманці, поринула в мрії.

Опісля дивовижного літа, сповненого тривог і емоцій, напередодні осені вона виструнчилася на повен зріст і відчула себе зміненою.

Тієї неділі вона, як завжди, пішла на месу і була мовчазна й зосереджена. Після служби Марі повернулася додому і не могла проковтнути бодай шматочок. Смаженина дісталася кішці.

О другій годині Марі повернулася до церкви і заявила Ґабріелеві, що таки вирішила зізнатися.

— Присягаюся, отче! Перед Господом і перед вами!

Він обійняв її і міцно притулив до себе. Вона хотіла заплакати, аби якомога довше побути біля цього великого теплого тіла, та, на жаль, видала лише недолугу гикавку.

Абат похвалив Марі, сто разів повторив, як пишається нею, твердістю її віри, пройденим нею шляхом, і попросив стати поруч із ним на коліна й помолитися Господові.

Поки вони промовляли слова молитви, Марі постійно позирала на Ґабріеля. Її, здушену страхом через прийняте рішення і переповнену емоціями, зворушувало те, як вони стоять на колінах поруч, як запах його шкіри й волосся просякає її, як вони разом чинять майже інтимний акт. І вона мріяла про те, як невдовзі абат щодня навідуватиме її у в’язниці, щоб молитися разом, — і якою щасливою вона буде!

Вийшовши з церкви, Марі піднялася на найвищу точку містечка. Умиротворена вбивця вирішила провести свій останній вечір на волі у спогляданні Сен-Сорлена з укритого виноградниками пагорба: спочатку бузкова, потім фіалкова мла вкривала жалобою неозорі лани. На дахи, аби сповна насолодитись заходом сонця, повилазили місцеві коти; на тлі вмираючого урочистого неба десятки котів утворювали подібний до театру тіней орнамент зі священних силуетів.

Отже, цього тижня вона мусить поїхати до Бурґ-ан-Бресса і зустрітися там із прокурором, який керував звинуваченням. Тоді він ще був геть юним і зненавидів її люто, адже виправдний вирок не дав йому змоги отримати підвищення, обіцяне за вирок отруйниці. Марі не сумнівалася, що він залюбки її прийме.

Подекуди темряву прорізали проблиски, охоплюючи світлом то дах, то спальню, то вуличку. Десь позаду під старою гойдалкою сука лабрадора вилизувала своїх малят; довкола великі липи в садку пахтіли ароматом смачного чаю. «Завтра, сусідоньки, вже завтра ви прокинетесь у знаменитому містечку — тому самому, де жила Марі Морестьє, Дияволиця, що обернулася Янголом, убивця, що використовувала усіх, але не встояла перед Господом! Починала вона як Мессаліна[4], а закінчує як свята!» У Марі були дивні відчуття: вона заразна, вона несе добро людям, несе їм світло — світло, отримане від Ґабріеля. «Пані й панове, мені на життєвому шляху трапився надзвичайний пастор! Не просто людина, — янгол! Без нього я не стояла би нині тут перед вами». Нарешті вона зможе розповісти всьому світові про нього і про їхній тісний зв’язок! О, скільки відкриттів нам дивних...

Вона дивилася на зірки, молила Господа дати їй сил і покори, чи радше сил у покорі. Повернулася до себе вже глупої ночі.

Коли Марі зі скрипом повертала ключ, сусідка крикнула їй, прочинивши віконницю:

— Вас шукав абат! Двічі приходив.

— Справді? Дякую, що попередили! Сходжу до церкви.

— Не думаю, що він буде там. По нього щойно приїздило авто.

Авто? Абат не вмів кермувати автомобілем і, ясна річ, ніколи його не мав.

Марі побігла до церкви. Фіранки були щільно запнені — помешкання священика здавалося порожнім і згаслим. Марі постукала в двері, стукала ще і ще, грюкала кулаком. Марно. Ніхто не відповідав.

Вона повернулася до себе, вирішивши не піддаватися паніці. Це вже не мало значення — все одно вже все вирішено, абата це точно потішило б. Він, напевно, хотів іще раз похвалити її, запропонувати поїхати разом із нею до Бурґ-ан-Бресса. Марі заспокоїлася, переконана, що все роз’ясниться завтра.

І справді, на світанку задзеленчав телефон. Упізнавши голос абата Ґабріеля, Марі зраділа.

— Дорога сестро, сталося щось надзвичайне!

— Що ви кажете?!

— Мене призначають до Ватикану!

— Як?!

— Папа ознайомився з моєю доповіддю про святу Риту. Вона йому так сподобалася, що він запросив мене приєднатися до гурту теологів у папській бібліотеці.

— Але ж...

— Авжеж. Це означає, що я мушу залишити вас. Вас і Сен-Сорлен.

— Але ж наші плани...

— Це не міняє нічого. Ви ж уже вирішили!

— Але ж...

— Ви зробите це, бо обіцяли мені. І Господу, звісно!

— Але поруч зі мною не буде вас! Коли я сидітиму у в’язниці, ви не навідуватиметеся щодня!

— Ви зробите це, бо обіцяли мені.

— Авжеж, я це вже чула, — вам і Господу...

І вона кинула слухавку — спантеличено, ніби зав’язнувши між екстазом, у якому провела весь минулий день, і несамовитою люттю. «До Ватикану... Це завдяки мені він мав би поїхати до Ватикану! Святий Отець нагородив би його за мої зізнання. Варто було почекати ще трошки! Адже значно ліпше поїхати до Ватикану, отримавши неможливе — каяття грішниці, аніж за якусь писанину про маловідому святу! Що на нього найшло?! Як він міг так мене зрадити?»

Два дні по тому Вера Верне — «стара гаргара», покручена, мов стара лоза, — з’явилася на порозі Марі Морестьє і писклявим голосом повідомила про появу нового священика.

Марі подалася до церкви.

Абат, запнений в сіру сутану похмурого крою, підмітав сходи, перемовляючись із жителями Сен-Сорлена.

І коли Марі Морестьє побачила його — низенького пухленького червоновидого чоловічка далеко за сорок, — то миттю зрозуміла, як минуть її наступні роки: вона опікуватиметься його садком, годуватиме його кішку, значно рідше відвідуватиме службу і мовчатиме аж до смерті.