Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Марі поглянула на нього по-новому. Вона — його місія? Чи добре вона розчула?! Вона — місія?..

І коли Ґабріель усміхнувся, їй на мить здалося, що він візьме гору.

Наступні літні місяці стали найщасливішими у житті Марі Морестьє. Ґабріель не відходив від неї. Він прокидався лише для того, щоби побачити її, відкривав церкву, аби вона увійшла, швидко ковтав обід, щоб якнайшвидше зустрітися з нею; він сповідав її щодня, а потім — у церкві або у неї вдома — невтомно, натхненно, красномовно і пристрасно переконував її.

Марі цинічно тішилася цим несподіваним привілеєм: вона вкрала Ґабріеля у решти! Вона знову виграла! Знову! А він міг досхочу розсипатися словами, солодкими усмішками й переконливими аргументами, та вона все одно не піддалася б йому. Усе це було даремно, бо піддався він їй.

Однак Марі, насолоджуючись ситуацією, недооцінювала красномовство абата.

Вона не помітила пастку: Ґабріель наполегливо втягував її в обмін думками та дискусії. І вже з липня — аби не залишатися у боргу — вона почала відповідати йому, посмілішала, взялась оперувати доказами й аргументами. Але в цій площині абат мав значний досвід. Поступово — так, аби вона ні про що не здогадалась і разом із тим вважала, буцімто з успіхом чинить опір, — він впливав на неї, змінював її, давав її міркуванням нове підґрунтя, наближав до ідеалів, досі для неї чужих.

І ім’я Господа залунало з її вуст інакше.

Колись Господь входив до складу її арсеналу; коли Марі казала «Господи!», то ніби стріляла з рушниці; голосно і рішуче вимовивши «Господи!», Марі домагалась мовчанки, виганяла небажаних зайд, сіяла порожнечу довкола себе. Часом, коли треба було наполягати або доводити щось, вона впереміжку цитувала Євангеліє і писання святих отців — ніби цілила шротом у ворогів, ранила їх, примушуючи відступати, часом навіть вбивала; о, Марі завжди цілила влучно! І Господь допоміг їй здобути репутацію чесної жінки і витерпіти всі каверзи.

Тож тепер вона сприймала Господа не як могутнє страхітливе і помстиве божество, а як вибух ніжності. І коли Ґабріель (а він замість просто «Господь» зазвичай казав «Боженька») шепотів із побожним захватом ім’я творця, то ніби згадував про саме джерело життя, про найкраще вино — ліки проти будь-яких негараздів. Поруч із ним Марі ніби пізнавала нову теологію, відмовляючи своєму колишньому захопленню заради справжнього бога кохання, доброго і милосердного Ісуса зростом (як і Ґабріель) метр вісімдесят і рисами обличчя дуже подібного до Ґабріеля.

Перед цим Богом Марі примушувала себе до жорсткої нудної віри, що зводилася до повторення обрядів і заспокоювала її. Їй став цікавим зміст молитов, проповідей і настанов; час від часу увечері вона навіть читала Святе Письмо.

Марі не усвідомлювала, яким авторитетом ставав для неї абат. Якщо її захоплення починалося з сексуального потягу, то зрештою ці стосунки виявились духовними. Марі мріяла про Благо, її зворушували історії про прощення грішників, вона відчувала екстаз, коли слухала про долі святих, зокрема святої Рити[2], житіє якої Ґабріель досліджував у семінарії і про яку навіть написав доповідь.

«Покровителька тих, хто втратив надію? Отже, вона і моя покровителька теж», — міркувала Марі, лягаючи спати.

Їхнє спілкування часом нагадувало бійки — виснажливі для нього та обнадійливі для неї.

Марі, як завжди, була впевнена, буцімто тримала ситуацію під контролем, та насправді зміцнювалась влада абата. У присутності священика Марі аж трусилася.

«Візьми мене! — ніби закликала вона його кожною фразою. — Роби зі мною, що хочеш!»

Уперше в житті вона знаходила втіху в покорі. Хоча юнак не входив у неї фізично, він все ж домінував над нею духовно; вона дозволяла маніпулювати собою і відчувала, як усередині неї зрів мазохіст, що дозволяє прив’язувати себе щонайміцніше. Жорстокість, що ховалася в її душі, нарешті знайшла вихід. Усе життя ця непогамовна істота грала роль сильної і негнучкої жінки, аж раптом знайшла своє справжнє призначення: бути рабинею. Залишивши обридлу гру, вона ніби відпочивала від себе самої. Прагнення контролювати все змінилося байдужістю; пізнавши сластолюбство, забуття і сп’яніння, Марі перетворилася на об’єкт у руках і думках Ґабріеля.

Якось, розсердившись тим, що Марі випробовувала його терпіння, Ґабріель почервонів і гукнув, показавши на неї пальцем:

— Ви справжній диявол, але я оберну вас на янгола!

Того дня глибоко в ній щось зітхнуло, струсивши всім тілом, і відтоді щоночі, пригадуючи ту сцену, Марі відчувала щось схоже на оргазм.

Вона поступово складала зброю. Думати, відчувати і навіть дихати Марі починала так, як і абат.

— Ви і я, ми просякнуті Благом, — повторював він.

І хоча подумки вона казала: «Разом із тобою я піду як за Добром, так і за Злом, бо ти мій володар», — суперечити не насмілилась.

Марі ще чинила опір і навіть не думала зголошуватися. Вечорами, залишаючись на самоті, вона входила в екстатичний стан і запевняла себе: авжеж, треба піти й розповісти людям про свої злочини, авжеж, треба пожертвувати своїм комфортом заради істини. Та щоранку сміливість кудись зникала.

— Отче, якщо я зважуся, ви навідуватимете мене у в’язниці?

— Щодня, Марі, я приходитиму щодня! Якщо мені вдасться вас переконати, ми поєднаємося навіки! І не лише перед людьми, а й перед Господом!

Щось на кшталт шлюбу... Не залишалося жодних сумнівів — він пропонував їй узяти з ним шлюб!

Вона все частіше уявляла, як коментує їхній союз urbi et orbi[3] всюди — перед телекамерами, на інтерв’ю, на допитах, на засіданнях суду... «Це він, це абат Ґабріель переконав мене зізнатись! Якби не він, я й досі не визнавала б провину. Якби не він, я забрала б істину в могилу. Ґабріель навчив мене не лише вірі в Господа, а й вірі в людей!» Під час цих марень Марі, що ніколи не відрізнялася балакучістю, красномовно й невтомно розписувала ту метаморфозу, якою була зобов’язана юнакові. Вона сподівалася, що якось їх навіть сфотографують удвох — або в залі суду, або в кімнаті для побачень в тюрмі.

Іноді — на мить — до неї приходило усвідомлення, що їхні стосунки не були б рівними: він залишився б на свободі, вона — в ув’язненні. Та хіба священик може бути вільним? Певно, що ні! Хіба можна втратити самовладання, коли тебе щодня відвідує коханий? Також ні. Хіба кохання не примушує нас обов’язково віддавати перевагу комусь?

— Жертва є мірою будь-якого кохання!

Такі слова вигукнув абат Ґабріель під час однієї з проповідей.