Читати книгу - "Крос у небуття"

– Я умію помічати багато речей, братан. Я умію цінувати відданість і дружбу. Одного я не вмію.

– Чого саме? – погляд Софрона виглядав похмурим.

– Я не прощаю зради та невідвертості. Будь зі мною відвертим, Софроне.

– Я буду відвертим з тобою, Потапе.

– Те, що ти побачив сьогодні, належить лише мені й тобі. Жодна людина про це не дізнається.

– Так.

– Інакше розстріл на місці, – Потап жартівливо спрямував у груди Софрону дуло розібраного пістолета, клацнув язиком, імітуючи постріл і посміхнувся. – Ти мене розумієш?

Софрон витримав погляд. Посмішка у бригадира була зовсім не жартівливою, а у глибині очей ховалась холодна жорстокість. Без жодних вагань Потап виконає вирок, який зараз намагався викласти як жарт.

– Я тебе розумію, шеф, – Софрон пригнув голову.

– Тоді будемо вважати, що розмова відбулася і, маю надію, ми ніколи до неї не повернемось, – він зняв кришку ствольної коробки з другого автомата.

За півгодини, ретельно замаскувавши вхід до схованки у гаражі, бандити їхали у бік Старого міста.

– Маєш плани на сьогоднішній вечір? – запитав Потап.

Софрон знизав плечима:

– Поки жодних.

– Як щодо пропозиції зависнути у сауні? Відсвяткуємо вдалу справу. Бухнемо, попаримось, а потім зателефонуємо Тамарі. Вона щось мукала про своїх нових путан. Каже: просто супер. Сімнадцять років, дев’яносто-шістдесят-дев’яносто, надзвичайно вправні. Лише кілька тижнів працюють. Потрібно перевірити.

Софрону ідея сподобалась одразу. Йому хотілося розважитись. А де можна ще розважитись, як не в сауні з дівчатами? Потапу точно ніхто не поставить на стіл «палений» коньяк або несвіжий лангет. І проститутки Тамари вміють бути не просто вправними, вони уміють бути справжніми жрицями кохання. На мить у пам’яті сплив образ матері. Вона, як і більшість людей, жила не надто заможно. Після розвалу СРСР і зупинки левової частини підприємств знайти роботу й достойний заробіток стало складно. Щоб хоч якось прогодувати себе і сина, Віра Олексіївна була змушена після роботи мити підлоги у кількох приватних крамницях, але від скрути це мало врятовувало. Софрон відкинувся на спинку шкіряного сидіння і зажмурив очі. Запах цигарок «Кемел», що їх палив Потап, відрізнявся від смороду контрабандного молдавського «Флуєрашу», що його змушений був палити раніше Софрон. Так пахне гарне життя – димом дорогих цигарок, парфумами дорогих дівчат і шкірою сидіння дорогого автомобіля. Він ніколи не повернеться до старого життя, нехай задля цього прийдеться йти по трупам. Це для Софрона є більш прийнятним, аніж прислужування іншим, як це робила матір. Жорстока реальність так розставила фігури на шаховому полі його життя. Що ж, він також зможе бути жорстоким.

Коли прибули дівчата, Потап і Софрон встигли «роздушити» другу пляшку «Метакси». Софрон добряче сп’янів, тож грати у джентльмена не мав наміру. Він просто взяв до своєї міцної долоні тендітне дівоче зап’ястя і поволік одягнуту у відвертий купальник білявку у другу кімнату, де бачив диван. Білявка не пручалася, вона знала, в компанії з ким буде сьогодні «відпочивати», тож приготувалася до повної покори. З власного досвіду знала: якщо дати чоловікові відчути себе повновладним господарем, він стає менш жорстоким, а під час розрахунку безкінечно щедрим.

29 квітня 1996 року. 11.00.

смт Дунаївці

– Ну що там, Федоре? – акумулятор незграбної радіостанції «Віола» не залишав ілюзій з приводу надійного зв’язку протягом наступних двох годин, але доки живлення постачав.

– У мене тиша, – ожив динамік голосом Забузького. – Продовжую спостереження.

Андрій зітхнув і відкинувся на спинку сидіння своїх старих «Жигулів». Він стирчить перед будинком Артема Підгірного від сьомої ранку, але кінця нудному очікуванню не видно. Напередодні сусідка казала, що бачила Артема не далі як годину тому. Він приїхав з Кам’янця, де працював барменом, до батьків. Якби наївна бабуся могла знати звідки насправді прибув додому «бармен» Артем… Вдома його не виявилось, а батько сказав, що Артем пішов до друзів і має повернутися пізно увечері. Але ні увечері, ані ранком Підгірний додому не заявився. Андрій у парі з Забузьким поміняли Кондратишина і дільничного, котрі несли службу у засідці вночі, тож тепер нудьгували кожен на своєму посту. Соколовський позіхнув, прикривши рота долонею. Де він вештається, цей «бармен», який народився у сорочці? Навряд здогадався, що його пасе міліція, скоріше переховується від людей, котрі вже пробували спровадити його до кращого світу. Але повернутися додому повинен. Хоча б тому, що вийшов одягнутим легко і без речей у руках.

Андрій трішки опустив тоноване бічне скло і припалив чергову цигарку. Від тютюнового диму пекло у горлі. Вилаявшись, викинув цигарку і налив собі чаю з великого китайського термоса, що завжди возив з собою у відрядження. Не дивлячись на те, що чай було налито у термос близько доби тому, він обпікав пальці крізь алюмінієві стінки чашки. Відсьорбнув чаю і подумав, що Забузький, як завжди, влаштувався краще. Сидить у літній кухні сусідів Підгірних, крізь вікно якої добре проглядається потрібне подвір’я. І вже встиг не лише поснідати здоровою селянською споживою, а й перехопити чарчину. Знаючи Забузького, сумніватися у такому стані речей не приходилося.

Увагу Андрія привернуло торохкотіння двигуна. Біля протилежної обочини, метрів за п’ятдесят від автомобіля Соколовського, зупинився навантажений купою дров мотоцикл «Дніпро». Водій, чоловік у куфайці, синіх спортивних штанях і гумових чоботах, перевірив мотузки, що ними було закріплено дрова, і покрокував до брами одного з будинків. Там, привітавшись з господарем, сів на лаву перед ворітьми і дістав цигарки. Його співрозмовник вийшов і сів поряд. Очевидно, жоден з них нікуди не поспішав. Андрій відсьорбнув чаю і поглянув на годинник. Половина дванадцятого. Якщо клієнт ночував у подруги, повинен був повернутися кілька годин тому. Жаль, що дільничний про нього мало знає, досі б уже відшукали. Дорогою, порипуючи, прокотився селянський віз, запряжений гнідою кобилою стомленого вигляду. Чоловік на возі привітався з двома на лаві, але не зупинився. Андрій поглянув на воза й спохмурнів. На підводі було встановлено колеса від «Москвича». Пам’ять підказала, що ветеран з Хмельницького шосе зараз пише на нього чергову скаргу, адже вони не бачились уже кілька днів. Соколовський допив чай і закрив термос. Настрій стрімко псувався.

Раптом з бічної вулички вискочив автомобіль з «шашечками» на борту. Таксі по-молодецьки під’їхало до воріт будинку Підгірних і зупинилося у хмарці пилу. Андрій прикипів до нього очима. Не менше хвилини автомобіль стояв з працюючим двигуном. З його салону ніхто не виходив. Водій з пасажиром або розраховувались, або просто теревенили.

– Федоре, приготуйся, –