read-books.club » Детективи » Крос у небуття 📚 - Українською

Читати книгу - "Крос у небуття"

302
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крос у небуття" автора Юрій Сорока. Жанр книги: Детективи / Бойовики / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 7 8 9 ... 26
Перейти на сторінку:
– гроші зароблені, не подарунок. Але його посмішку Потап помітив. У відповідь собі криво посміхнувся.

– Знаєш, куди їдемо?

Софрон покрутив головою. Потап припалив цигарку, видихнув дим у розчинене вікно й добавив швидкості – автомобіль вирвався з тісних вуличок Старого міста й покотився з гори у напрямку Турецького мосту. Далі, звернувши біля воріт фортеці, повернув у Карвасари. Цей район Кам’янця-Подільського знаходився під скелею, на якій було побудовано Старе місто. Він здавна користувався славою вуркаганського передмістя і був батьківщиною багатьох представників кам’янецької босоти. У тому числі Потапа. Для чого вони туди їхали Софрон не знав, але з’ясовувати не поспішав.

– Доїдемо, побачимо, – байдужно кинув він.

«Мерседес» кілька хвилин крутився проміж скупчення старих будинків, бараків і порослих бур’янами бастіонів зруйнованої у XVII сторіччі Нової фортеці. Нарешті, рипнувши шинами до жорстви насипної дороги, зупинився поблизу розрахованого на два автомобілі гаража. У хмарі пилу Софрон помітив неподалік двоповерховий барак. З тих, які стали притулком для незаможних верств міського населення.

– Ходімо, – Потап вийшов з машини і подався до воріт боксу.

Софрон попростував слідом. Дочекався, доки бригадир зняв з завіс два великих чавунних замки і з рипінням розчинив ворота.

– Братан, не в западло, розверни тачку і піджени багажником впритул до гаража, – попросив Потап у Софрона. Той скорився. Коли заглушив двигун і підійшов до Потапа, той підморгнув:

– Іди сюди, братело, заціниш мої ніштяки.

Софрон, знизавши плечима, подався за бригадиром всередину гаража. Спокійно дивився як Потап підійшов до цегляної стіни, де на кілках висів різний авто-аматорський мотлох, відшукав на ній автоматичний вимикач і клацнув важелем. Після цього наліг на невеличкий свердлувальний верстат, розташований поряд на верстаку, і відсунув його на кількадесят сантиметрів. Під станиною верстата було приховано ще один електроавтомат з великою червоною кнопкою посередині.

– Запам’ятай послідовність, – сказав Потап. – Спочатку вимкнути світло у гаражі, потім перемкнути автомат на стіні. Інакше верстат з місця не зрушиш, все продумано.

– Цікаво.

– Розумно! Дивись далі, – з цими словами Потап натиснув червону кнопку під верстатом. Десь під ногами запрацював електродвигун і в обкладеній брудними кахлями ямі для огляду з’явився освітлений отвір. – Ходімо.

Потап, а за ним Софрон, скочили у яму й протиснулися у замаскований люк. Софрону залишилося лише присвиснути. Приміщення, яке відкрилося його очам, мало не менше двадцяти квадратних метрів площі, високу бетоновану стелю і яскраве електричне освітлення. Вздовж однієї із стін було влаштовано два вкритих армійськими ковдрами лежаки, в кутку стояли холодильник і білий пластиковий стіл з трьома стільцями. Залишалося лише дивуватися, як це все пропхнули у вузький люк. Скоріш за все, занесли до того, як підвал було добудовано.

Але навіть не сам підвал привернув увагу Софрона. Він дивився на протилежну стіну приміщення, на якій було розміщено справжній арсенал. На кількох стелажах лежали автомати, пістолети, гвинтівки й мисливські рушниці. Були там гранати, тротилові шашки і жмути електричних та вогневих запалів до вибухівки. Були навіть міліцейський бронежилет для прихованого носіння і десяток комплектів армійського камуфляжу. Викладені у стовпчик, стояли зелені цинки з набоями.

– Знайомся. Мій резервний склад, при нагоді криївка. Досвід наших предків, партизан з прикарпатських лісів. Як тобі? – криво посміхнувся Потап.

– Круто… – протягнув Софрон. Він підозрював, що у Потапа десь є склад зі зброєю, але щоб таких масштабів!

Потап взяв до рук продовгастий циліндр темно-зеленого кольору, завдовжки близько метра.

– Впізнаєш? – запитливо поглянув на Софрона.

Софрон посміхнувся. Ще б пак! Він недарма проходив два роки у солдатських черевиках. І не в частині ППО чи зв’язку. Десантно-штурмовий батальйон однієї з кращих в країні частин ПДВ! Після такої солідної підготовки Софрон міг не лише навпомацки упізнати будь-яку стрілецьку зброю, а й досить вправно нею володіти.

– РПГ-15, – все ще посміхаючись, відповів він. – «Муха». Найтяжче з того, що маєш?

Потап хмикнув і поклав гранатомет на стелаж.

– Вважаєш, не серйозно?

– Пристойно, навіть більш, аніж очікував. Але в армії доводилося мати справу з важчими речами.

– Ну, я війни не маю наміру починати. Але при нагоді дістану все, що забажаю. Зроби послугу, принеси з багажника стволи.

Софрон махнув головою на знак згоди. За хвилину повертався з оберемком зброї, яку вони брали з собою на минулу справу. Без слів звалив все на стіл перед Потапом. Той, з виглядом досвідченого солдата, заходився розряджати автомати.

– Ти здивований?

– Чим?

– Тим, що я тобі показую все це.

– Я здивований.

Потап кілька хвилин мовчав, очевидно для того, щоб надати більшої ваги наступним словам.

– Я вдоволений тобою, – мовив нарешті. – Ти достойно себе поводив і обґрунтував, що на тебе можна покластися. А між тим, мені немає на кого покластися, хоча це й звучить дивно. Знаєш… Пацани у мене надійні. З кожним із них я значно довше знайомий, аніж з тобою. Але це у нашій справі не головне. Безмірно важливо знати, хто поруч з тобою, але головне мати поруч розумну й віддану людину. Біляш, Морда, Балабон, Буня… вони лише бики. Тупі автоматники. Те саме можна сказати про решту. Ти згоден зі мною?

Софрон вирішив, що приховувати своє відношення до колег по бандитському бізнесу зараз зайве. Звичайно, він далекій від того, аби вивернути душу перед Потапом, але дещицю правди сказати повинен.

– Так, Потап. Вони лише автоматники. І якщо б я розраховував стати одним з них… Це не мій рівень.

– Я помітив. Тому роблю тобі пропозицію. Ти другий. Ти над ними усіма. Але другий. Іншого розкладу я не потерплю, згоден? – Потап подивився на Софрона холодним поглядом убивці. І Софрон зрозумів: або він приймає пропозицію, або його життя з цієї хвилини не варте ні шеляга.

– Я згоден бути другим, якщо перший ти, Потапе, – чітко карбуючи кожне слово, відповів Софрон. Ще від часу, коли попав в роту десантників як простий армійський «дух», він затямив одну річ: спочатку потрібно заручитися підтримкою сильного, а далі… Далі покаже час. Якщо Потап готує йому роль свого «зама», це вже багато на даному етапі. Але не вершина. Життя рухається.

Потап міцно потиснув руку Софрона і вказав на зброю, яку той щойно приніс.

– Зброя ніколи не підведе, якщо ставитися до неї з повагою. Ми повинні почистити й змастити усе це. Згоден?

– Легко, – Софрон зняв шкірянку і кинув її на ліжко. З діловитою скупістю рухів, властивій людині, звиклій до обходження зі зброєю, взявся розбирати автомат. За кілька хвилин ретельно вичистив канал ствола, протер змоченою зброярським мастилом ганчіркою затвор, раму, газовідвідну трубку і газовий поршень, після чого витер все насухо

1 ... 7 8 9 ... 26
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крос у небуття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крос у небуття"