Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Котра година?
- Північ.
- Яка погода?
- Не знаю…
Він підвівся. Потягаючись, повільно підійшов до вікна.
- Сьогодні я, мабуть, не змерзну. А який напрямок вітру?
- Ти так питаєш, ніби я щось у цьому тямлю…
Він нагнувся.
- Південний. Чудово! Такий вітер не зміниться принаймні до Бразилії.
Він побачив місяць і відчув себе багатим. Потім перевів погляд униз, на місто.
Місто не було зараз для нього ні пожаданим, ані світлим, ані теплим. Він уже бачив, як розвівається за вітром марний порох вогнів великого міста.
- Про віщо ти думаєш?
Він думав, що біля Порто-Алегре може бути туман.
- У мене своя тактика. Я знаю, як його обійти.
Він досі ще дивився нахилившись у вікно і глибоко дихав, ніби голий плавець перед стрибком у море.
- Ти мовбито не дуже й сумуєш… На скільки днів ти летиш?
- Днів на вісім, на десять.
Він точно не знає. I нащо сумувати?.. Рівнини, гори, міста - він вирушає їх скоряти. Він вільний птах. Не мине й години - він триматиме в руках увесь Буенос-Айрес, а потім відкине його назад.
Він усміхнувся.
- Це місто… Скоро я буду далеко! Добре летіти вночі! Повернеш на південь, даси газу, і за десять секунд увесь краєвид уже перекинуто й ти летиш на північ. I місто під тобою, як морське дно.
Вона подумала, як багато чого треба зректися, аби щось завоювати.
- Ти не любиш своєї домівки?
- Люблю…
Але дружина знала: він уже далеко від неї. Його широкі рамена уже розсувають небосхил.
Вона показала йому на небо.
- Поглянь, що за погода! Твоя дорога вистелена зорями.
Він засміявся.
- Так.
Поклавши руку йому на рамено, вона схвильовано відчула прохолоду його шкіри. I це тіло наражається на небезпеку!..
- Я знаю, ти дужий. Але будь розважливий.
- Авжеж, я розважливий…
I знов засміявся.
Він почав одягатися. Вирушаючи на своє свято, він убирався в найгрубіші тканини, в найважчу шкіру; він одягався, наче селянин. I що важче він ставав, то більше вона милувалась на нього. Помогла застебнути паса, натягти чоботи.
- Ці чоботи муляють.
- Ось інші.
- Знайди-но шнура - прив'язати запасний ліхтарик.
Вона оглянула чоловіка, востаннє перевірила його обладунок. Усе припасовано як слід.
- Який ти гарний!
Помітила, як він дбайливо зачісувався.
- Це для зірок?
- Це - щоб не почуватися старим.
- Я ревную…
Він знов засміявся, обійняв її, пригорнув до своєї важкої одежі. Потім узяв її, як маленьку, на руки і, посміхаючись, поклав на ліжко:
- Спи!
Причинивши за собою двері, він вийшов на вулицю і серед юрби, що й пізнати її в пітьмі було годі, ступив свій перший крок до завоювання ночі.
Вона зосталася сама. Сумно дивилась вона на квіти, на книжки - на все те ніжне, м'яке, що для нього було лише дно морське.
XI
Його зустрічає Рів'єр.
- В останньому рейсі ви утнули штуку. Пішли в обхід. А метеозведення було прекрасне, ви могли вільно пройти навпростець. Злякалися?
Застуканий пілот мовчить, повільно витирає долоні. Потім зводить голову і дивиться Рів'єрові в живі очі:
- Так.
У глибу душі Рів'єрові шкода цього сміливого хлопця, котрий нараз відчув страх.
Пілот виправдовується:
- Я більше нічого не бачив. Звичайно, радіо повідомило, це так… Можливо, далі… Але бортовий вогонь майже зник, я навіть не бачив власних рук. Хотів увімкнути головну фару хоч крило вгледіти,- така сама пітьма. Здалося, ніби я на дні величезної ями і з неї не вибратися. А тут ще мотор став давати перебої…
- Ні.
- Ні?
- Ні. Ми його потім оглянули. З мотором усе гаразд. Але варто злякатися - і відразу здається, що мотор дає перебої.
- Та і як тут було не злякатися! На мене тисли гори. Я хотів набрати висоти - попав у завихорення. Ви самі знаєте, коли й так нічого не бачиш - та ще завихорення… Замість піднятися, я втратив сто метрів. I вже не бачив ні гіроскопа, ні приладів. I стало здаватися, що мотор не тягне, що він перегрівся, що тиск мастила… I все це в пітьмі. Як хвороба… Ну й зрадів я, коли побачив освітлене місто!
- Ваша уява надто буйна. Ідіть.
I пілот виходить.
Рів'єр глибше вмощується в фотель, проводить рукою по сивому чубові.
«Це найвідважніший з моїх людей. Він тримався того вечора прекрасно. Але я врятую його від страху…»
I знов, як хвилева кволість, повстала спокуса.
«Щоб тебе любили, досить пожаліти людей. Я нікого не жалію - або приховую свою жалість. А добре було б оточити себе приязню, теплотою! Лікареві це доступно. А я керую перебігом подій. Я маю гартувати людей, щоб і вони керували перебігом подій. Ввечері в кабінеті перед стосом подорожніх паперів надто гостро відчуваєш цей неписаний закон. Варто тільки послабити увагу, дозволити твердо впорядкованим подіям знов попливти за течією - і відразу ж, як від чарів, починаються аварії. Ніби моя воля - тільки вона одна - не дає літакові розбитися, не дає бурі затримати його в дорозі. Іноді сам дивуєшся на свою владу».
Він міркує собі далі:
«Тут нема, либонь, нічого дивного. Так садівник день крізь день провадить боротьбу на своєму газоні… Споконвіку виношує в собі земля дикий праліс; але тягар простої людської руки повергає його назад у землю».
Він думає про пілота:
«Я рятую його від страху. Я нападаюся не на нього, а на те темне, чіпке, що паралізує людей перед невідомим. Почни його слухати, жаліти, брати поважно його страхи - і він повірить, що й справді побував у якійсь загадковій країні: та саме таємниці - тільки її - він і боїться; треба, щоб не зосталося ніякої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.