Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Я гадав, Сідалковський, що вже знаю тебе, як самого себе, але при ближчому знайомстві…

— Ви хочете сказати, що при ближчому знайомстві в мені, як у безбережному океані, відкрили ще один, досі невідомий вам острів?

— Я знав, доктор, що ти такий, але щоб отакий, що навіть у черевики наливаєш одеколон, — ніколи не думав…

— Цнотливість — понад усе! Це мій девіз! Хочете, Грак, бути пахучим — їжте хвою. Зміцнює зуби, терпнуть, як при активних поцілунках, губи, і в роті така духмяність, ніби ви все життя були лісником і працювали в сосняку. А щодо мене, то я, Грак, — наче жінка. Точніше — як цікава жінка. Чим більше її розкриваєш, тим більше у ній загадок. Отаке се ля ві! Ви коли-небудь таких жінок зустрічали? Мовчите? То ж бо! Вам таких навіть ваш дядя Філя не покаже. Такі на адреси не йдуть.

Сідалковський не спускав очей зі свого відображення в дзеркалі і тягнув, стискуючи, носа: з таким розрахунком, щоб він не розширявся, а звужувався біля ніздрів, набуваючи аристократичної форми — тонкої і рівної. Грак дивився на нього і не міг приховати свого захоплення.

Сідалковський випнув груди колесом і, весь пахучий і стрункий, дав можливість Гракові ще раз роздивитися себе з найкращого боку — в профіль.

— Як кедр ліванський. Чи не так, Грак?

— Від скромності ти не помреш!

— Факт — не реклама. Це мені, Грак, не загрожує. А про кого це ви мрієте, як каже Ковбик, онук Монтеск'є і друг Платона? — поглянув пильніше на замріяне обличчя Євмена Миколайовича. — Невже про отаких жіночок, що позують журнальним фотографам?

— Ні, Сідалковський. Я мрію про сина. Мені хочеться, щоб у мене від Зосі був спадкоємець…

— Ви?! — заломив змочені водою брови Сідалковський, не даючи їм просохнути. — Ніколи не думав, Грак, що у вас проглядаються ознаки царського комплексу. Відпрацьовуйте поставу. А Зосі порадьте сидіти цілий день біля вікна і дивитися на таких красенів… Ну, скажімо, як я. І ви матимете не молодого імператора, а бога. А втім, я заговорився, Грак, а ви мене не підганяєте: я палаю від бажання побачити ваше подільське світило — дядю Філю, оспіваного вами у прозі й поезії.

— Ти смієшся, а коли б ти його побачив, то…

— Грак, не інтригуйте. У мене на таксі сьогодні грошей нема. Не примушуйте мене, повноцінного чоловіка, і до дяді Філі мчати з швидкістю кур'єрського поїзда.

На базар вони їхали швидкісним трамваєм, який від звичайних трамваїв відрізнявся хіба що тим, що за проїзд у ньому платили на дві копійки дорожче. Зіскочивши біля базару, Грак пішов по рядах так упевнено, ніби його щойно призначили директором ринку і він знайомиться зі своїм господарством. На місці, де завжди стояв лоток дяді Філі, біліла приклеєна записочка: «Дядя Філя покидає базар, но он ісчо верньотся. Уїхал на базу за новою літературою».

— Ну що ж, пішли по рядах. Треба підкріпитися, — мовив Грак, широко розставляючи черевики і водночас кумедно розкидаючи їх у різні боки. — Почому ваші кисляки? — зупинився він у фруктовому ряду.

— Це — симиренка. А це кальвіль мліївський, — розізлилась жінка в старовинному кожусі, які на Україні носили ще десь у чотирнадцятому столітті, а модними вони стали лише в двадцятому.

— Я, тіточко, вас не про сорти питаю. Про смак. Які на смак? Як укусиш, Харків видно з першого разу чи тільки з третього?

— А ви попробуйте, — подала вона довірливо, по-сільському ножа.

Грак узяв і відчахнув майже половину яблука. Вкусив і скривився:

— Виплюнув би одразу, якби урна поруч була… — Та що це вам бог дав? Гіркі чи кислі?

— І кислі, й гіркі,— не моргнувши оком, відповів Грак. — А може, це тому, що у мене підвищена кислотність. А як оте мліївське?

Поки Грак дегустував яблуко, Сідалковський посилено думав, які ж сорти він знає. Нарешті згадав:

— Мене цікавить роз де сант або кінз оранж?

— Що-о-о?! — перепитало одразу аж кілька жінок, змірявши модний голландський кожушок Сідалковського від нижньої поли до відлогого коміра. — А ви по-нашому балакать не можете?

— По-нашому він не може, — тут же підхопив Євмен Миколайович. — Уже не може. У нього ж, бачите, усе французьке, тільки сам він із Крижополя.

— А воно й видно, — сказала котрась із жіночок. — Як він сказав? — перепитала в сусідки.

— Коза оранжева.

— Він думає, якщо ми з села, то не знаємо де коза, а де яблука!

— Кінз оранж, — повторив, ніби виправдовуючись Сідалковський. І хотів додати: «Темнота ви несусвітна…»

— Ну що ви з людини хочете, — наминаючи яблука, говорив їм Грак. — Я ж вам кажу, він із Голландії. Ви що, по кожухові не бачите? У кого на базарі ще такий кожух? Ви його краще не зачіпайте. А то він зараз почне: ренклод, штрей-флінг, голь-ден, стар-кінг. Він же як німець. По-нашому ні слова. То за Крижопіль я так. То я з Крижополя, а він з Тулузи…

— Ви обоє рябоє… Ану кинь жувати! — гримнула жінка на Грака. — Як порося. Усі яблука перепортив…

— Ну Грак, — мовив Сідалковський, коли вони відійшли од фруктово-овочевого ряду і втратили всяку надію побачити сьогодні маклера дядю Філю, — я знав, що ви здібний, але що аж такий талановитий? Навіть не підозрював. Що то рідна стихія! На базарі ви як півонія— просто розквітаєте, ще й пахнете. Вам навіть не потрібно їсти хвою. З вас достатньо тих яблук, що ви наковтались, ризикуючи своїм горлом і шлунком. Тільки тепер я зрозумів, чому такі нездари, як я, завжди їдять старе сало, п'ють кислу сметану… До речі, витріть сметану з губів. Це не естетично — йти по базарній площі з сметаною на губах… Де ви виховувалися!

Киньте промінь світла на своє минуле… Невже сільгоспакадемія дає такі багатогранні знання життєвого досвіду? Ви що там — більше практикувались, ніж учились?..