Читати книгу - "Похід українських армій на Київ-Одесу 1919, Микола Капустянський"

мали на меті і сподівалися в першу чергу швидко і легко здобути Лівобережжя, щоб опертися на могутню перепону р. Дніпро та, пристосувавши до оборони переправи в Катеринославі, Кременчуку, Черкасах і Києві, бути напоготовi, щоб дати відсіч можливому наступові антантських військ з Чорного Моря. Також з цього зручного стратегічного становища маневрувати як проти Денікіна, так головно проти Директорії.

Антонов бажає приспішити наступ на Україну доки там триває боротьба і він просить допомоги у Леніна своїм листом до нього.[6] Отже большевики пішли на Україну не оголошуючи війни.

Як відомо, уперта й жертвенна боротьба української героїчної Армії заперечила легковажні заміри і твердження «Антонових», теж їх надії на легкі успіхи і Сов. Росія тільки напругою всіх сил, після довготривалих змагань, спромоглася осягнути своєї мети. 16-го січня Директорія оголосила війну Сов. Росії, вичерпавши всі сироби порозуміння з нею. Розпочалася драматична боротьба українського війська. Необхідно було стримувати большевицьку навалу з фронту і гасити численні повстання в запіллі, навіть часами обезброювати цілі українські частини. Найбільший тягар впав на рамена Запорожців і Сірих на Харківщині, Республиканського Коша в Катеринославі і Січових Стрільців у Києві.

Особливо відповідальне і скомпліковане становище було Січових Стрільців.[7] Вони творили гарнізон бурхливого тоді Києва. Січові Стрільці відповідали за київський бойовий напрямок і до того ж змушені були на Київщині втихомирювати повстання спантеличених червоною пропагандою українців.

Назагал, сполучення фронтального наступу червоних з розкладовою працею їх прихильників у запіллі допомогли їм, після запеклих боїв в районі Харкова, Полтави, Катеринослава, Воронежа й Чернігова, зайняти мало не все Лівобережжя. Величезний підтрим їм подали: 1. Анархіст Махно що захопив своїми бандами в нашому запіллі майже цілу Катеринославщину, 2. Палкий, неурівноважений отаман Зелений на чолі Дніпровської повстанчої дивізії в розпалі упертих боїв за Київ врізався клином в нашу армію між Києвом і Кременчуком і тим прискорив залишення нами Лівобережжя й Києва; 3. Частина збольшевізованих селян в багатьох районах теж активно виступила проти свого рідного війська, охолоджуючи його бойовий запал. В цей період до большевиків перейшло чимало отаманчиків зі своїми загонами. Вони часто-густо відкривали наш фронт то на тому, то на іншому відтинкові. Доводилося прикладати багато праці, щоб своєчасно затикати місцеві прориви та скріплювати бойові відтинки.

Такі небезпечні епізоди гальмували виконання наказів Штабу і незвичайно скомпліковували, а часами унеможливлювали плянове керування військом.

В наслідок цих подій 6-го лютого 1918 р. з наказу Директорії військо залишило столицю України – Київ.

З огляду на спокій на одеському та дністровому напрямках Штаб Дієвої Армії (ШДА) поволі до половини лютого спромігся скасувати наші Південну та Дністрову групи, а військом, що їх складало, посилив правобережний фронт і Північну групу, на яку большевики повели впертий наетуп з метою захопити м. Рівне.

Таким робом лишилися чинними тільки два фронти: большевицький на Сході і Півночі (головний фронт) і польський на Заході (другорядний для Наддніпрянської армії, але головний і покищо єдиний для Галицької). Крім того, лишилися також небезпечними добровольці з їх сильними впливами в державах Антанти.

ДРУГИЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Бої за лінію Коростень-Житомир-Бердичів-Козятин-Цвіткове.

Протягом місяця лютого і на початку березня большевики розвивають свій успіх. Вони ведуть концентричний наступ, стратегічно обхоплюючи нас: 1. З півночі в напрямку: а) Мозир-Коростень, б) Лунинець-Сарни-Рівне, погрожуючи нашій комунiкацiї з Галичиною; 2. З південного сходу, з району Катеринослав і Кременчук через Знаменку на Бірзулу-Жмеринку, щоб відтяти нас, від портів Чорного Моря; 3. Одночасно сильною центральною групою вони натискають із Києва на фронт Бердичів-Козятин, щоб продертися на Вінницю-Жмеринку.

Большевики поставили собі мету, розрахувавшись з Українською Армією, скинути в Чорне море антантський десант і через Румунію подати руку мадярським комуністам, що тоді захопили владу в краю. Назагал вони старалися успіхами Червоної Армії та привабливими кличами також скріпити позиції комуністів-спартаківців в Німеччині.

Обставини, здавалось, сприяли большевицьким замірам. Їм стала в пригоді нерозважна політика керівників французького десанту в Одесі. Протегування ними добровольців давало корисний матеріял для большевицької пропаганди проти Директорії.

Як відомо, антантські потуги, після поразки Німеччини, для «заспокоєння» слов'янського Сходу поділили між собою сферу впливів.

Україна і Польща – сфера французьких впливів. Кавказ – англійських. Франція і мала в плані підперти політично, а як поведеться, то і стратегічно російські реставраційні групи для відновлення великої, неподільної імперії.

Директорія, як речник і оборонець суверенности України була перешкодою до реалізації цих плянів і рішень Франції. Тому і важко було французьким політикам на Україні найти спільну мову з відпоручниками Директорії, особливо в перші місяці.

На початку грудня прибулив Одесу два французькі воєнні кораблі. В середині цього місяця наспіли до Одеси перші французькі транспорти з військом. Командувач ген. Боріюс пропонував українському гарнізонові залишати Одесу і передав добровольцям адміністрування в місті.

В середині січня вивантажився новий десант (французька див. на чолі з ген. д'Ансельмом). Він запропонував українцям відвести свої частини на лінію Тираспіль-Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон, звільнивши цей район для французів. Директорія, що шукала згоди з Антантою, погодилася з цією пропозицією. Пертрактації з французами в Одесі, особливо спочатку, не дали позитивних вислідів. Бож вимоги французів усунути з Директорії Винниченка, Петлюру і голову Уряду Чеховського та підпорядкувати українські збройні сили зверхній кермі добровольців і т. ін., були не до прийняття і серед українцiв викликали огірчення і почуття образи, що дуже болюче відчула наша південна група, а найбільше запалився емоційний отаман Григор'їв. Він був виразником і, ми сказали б, «рупором» змінливих настроїв селянства на