Читати книгу - "Серце не обдуриш"

Леся прокинулась із блаженною усмішкою. Варто було б подякувати Ярині за її наполегливість, але не можна. Вона, у кращому разі, не зрозуміє.

Ярина завжди була практичною матеріалісткою, і хоч любила розважитись, однак для життя шукала вигідну партію. Лесі часом здавалось, що подруга заздрить їй через Славка, але вона одразу проганяла цю думку. Ярослав не був із того типу чоловіків, які подобались Ярині: ні з вигляду, ні характером. Крім того, вони знаються надто довго, щоб опускатись до конкуренції через чоловіка, який уже зробив свій вибір.

Леся задоволено потягнулась, відчуваючи, як напружуються м’язи, і подумки склала план на день. Для початку треба швидко ліквідувати безлад у кімнаті, а ще вибрати щось для прогулянки. Руслан обіцяв заїхати за нею опівдні, але так і не зізнався, куди вони підуть. Лише обіцяв, що їй сподобається.

Руслан… Мрійник… Від згадки про нього Леся знов усміхнулась, примружила очі й торкнулась пальцями губ…

Їхній перший поцілунок виявився набагато кращим, ніж вона уявляла, і Леся просто перестала думати, віддавшись почуттям. Між ними насправді була та сама хімія, з якої вона колись насміхалась. У якийсь момент Лесі навіть здалось, що вона готова віддатися йому просто там, на оглядовому майданчику Високого Замку.

Руслан, напевно, відчув її бажання, тому що перервав поцілунок та уважно поглянув на неї. А Лесі раптом стало до сліз соромно: і що він подумає? Що вона розпусна й поводиться так з кожним, хто запросить на побачення?

– Про що ти зараз думаєш?

Леся проковтнула клубок у горлі й доклала зусиль, щоб голос не видав її стану.

– Про те, що порядні дівчата не цілуються на першому побаченні.

Він розсміявся легко та щиро.

– Вважатимемо, що наше перше побачення відбулось у неті.

Тоді Руслан обійняв її, міцно притис до себе, і вони завмерли, дивлячись на нічний Львів. Леся вперше відчула спокій та захищеність в обіймах чоловіка.

– Іван казав, що має для нас сюрприз.

Артем крутився в кріслі, заклавши руки за голову. Коліщатка неприємно пищали від тертя об плитку. Руслан нахмурився.

– Не знаю, Тьом… його сюрпризи останнім часом мені зовсім не подобаються. І перестань крутитись! У мене від того звуку вже оскома.

– Відколи це ти став таким вразливим? Але ти маєш рацію, – Артем враз посерйознішав, – Іван або втратив орієнтири, або зовсім знахабнів.

– Звісно, ще один інвестор – це добре, але не за частку компанії. Як хоче, нехай продає своє долю. Моя третина лишиться моєю.

– Аналогічно.

– І взагалі, – Руслан підвівся й пройшовся кімнатою, похрускуючи суглобами пальців, – ми домовились, що орієнтуємося на серйозні компанії й будемо намагатись вийти на європейський ринок. Я навіть набрався сміливості й розіслав пропозиції до Польщі та Німеччини, а Іван лише шукає швидкі гроші, та й інвестори його якісь…

– …фейси з підозрою на кримінальне минуле.

– Саме так. Але найбільше мені не сподобалось, що Іван згадав «Пандематік».

– Знаєш, мене це теж здивувало. Іван добре знає, що це твій домен та сайт. І створено його було задовго до нашої спілки.

– До того ж «Саруан» не має на нього жодного права. Знаєш, я серйозно задумався над твоєю пропозицією викупити Іванову частку. Байдуже, скільки захоче. Візьму кредит, але з ним треба розійтись.

– От сьогодні й запитаємо, скільки хоче. А як бонус, хай залишить собі тих своїх інвесторів.

Руслан зупинився біля вікна. Вид на Високий Замок завжди заспокоював його, а цього разу ще й навіював приємні спогади…

Попри показну самовпевненість, Руслан усе ж хвилювався. А якщо Артем таки мав рацію, і Леся виявиться зовсім не дівчиною з фото? Але вона погодилась на зустріч, ще й у людному місці. Руслан усміхнувся думці, що Артем таки програв, і треба було закладатись на щось конкретне.

Леся… Руслан не був певен, що ім’я справжнє, але воно їй пасувало. До радісних очей, гарненького, трошки кирпатого носика й усмішки, наче веселої, але водночас із якимось глибоким затаєним сумом. Напевно, саме за цю усмішку Руслан і зачепився, наче відчув щось своє, рідне.

І таки не помилився. Усередині стало гаряче, щойно її побачив. Стояла розгублена, знервована, але все ж стояла, хоч могла піти, зрозумівши, що ніхто її не чекає. А могла і зовсім не прийти.

Руслан поводився дещо нахабно, але хотів справити на неї враження, показати, що є успішним, впевненим у собі, самодостатнім чоловіком.

Коли минула перша незручність, вони не могли наговоритись. У Руслана виникло враження, що він знає її давно, усе життя. Він дивився на Лесю й думав, що така дівчина не може бути без пари, а з недомовок зрозумів, що так воно і є. У якийсь момент навіть почувався злодієм, але заспокоювала думка, що вона сама прийшла. А потім розізлився на неї – вирішила розважитись, гарно провести час, поки там щось не складається? Але ж ні, спостерігав за Лесею і бачив, що вона не грає, не прикидається, поводиться легко та невимушено, не слідкує за часом. Бачив, що подобається їй… І там, на Високому Замку, коли обіймав її, тремтячу, захищаючи від вітру, мусив поцілувати, мусив знати, чи відповість на поцілунок…

– Мовчиш, партизанишся…

Руслан аж здригнувся від несподіванки.

– Ти про що?

– Про напівоголену пенсіонерку.

– Придурок.

– Та скільки можна? Як щось не подобається, так зразу «придурок». Ну, давай, розповідай.

– Нема особливо про що розповідати.

– Ого! То все аж так серйозно?

– Можливо.

– Якщо не впевнений, то познайом мене з нею, може, у мене щось серйозне вийде.

Замріяність миттєво зникла з обличчя Руслана, очі загрозливо звузились. Артем аж відступив на крок під цим поглядом.

– Вона моя.

– Руль, та це ти в нас придурок. Я ж пожартував. Чи ти не знаєш? Мене б Маринка в асфальт закатала. І не дивись на мене так більше, я аж злякався.

– Вибач, я знаю. Просто нерви останнім часом геть здають. Ніяк не можу викинути з голови Іванового натяку на «Пандематік».

– Та забий. Останнє слово все одно за тобою.

– Саме так. Це мій первісток, моя гордість і моя візитівка. І наша реклама. До речі, я придумав нову фішку, допишу ще кілька алгоритмів і буду випробовувати.

Руслан повернувся за свій стіл і відкрив папку на робочому столі ноутбука.

– Руль, раз ти