Читати книгу - "Серце не обдуриш"

Леся крадькома озирнулась. Якщо ніхто не дивиться в її бік, то можна вдати поспіх, або що хтось зателефонував, а вона того когось виглядає і йде, або щось не знайти в сумочці та зникнути звідси якнайшвидше.

– Привіт, – глибокий, з дзвіночками голос озвався за спиною, – вибач, що не чекав тебе надворі. Я взяв на себе сміливість замовити нам кави й вина. Ти де хочеш присісти: всередині чи на терасі?

Його слова могли б здатись фамільярністю, якби не були сказані так, наче вони вже зустрічались бозна-скільки разів, тож це для них цілком звично. Леся не змогла не відповісти на його усмішку.

– На терасі…

Чоловік поводився владно, але це її не дратувало. У ньому відчувалась тверда чоловіча впевненість у власних силах, і Леся не втрималась від запитання:

– Чому ти шукаєш ідеальну жінку в неті?

– Я шукав скрізь.

– Шукав?

– Я вирішив, що ідеалу не існує. Ідеальну жінку чоловік повинен створити сам.

– Оце новина! І як же, цікаво, це робиться?

– Увагою, турботою, ніжністю, коханням…

Усередині в неї знову все болісно стиснулось: чому Ярослав не такий? Чому хоче, щоб вона сама ліпила з себе ідеал і відповідала своєму майбутньому статусу – дружина політика?

Леся примружила очі й, долаючи незвичний для неї сором, уважно розглядала чоловіка. І їй дуже подобалось те, що вона бачила.

У тьмяному світлі тераси його очі здавались темнішими й глибокими, правильні риси обличчя приковували погляд, губи – чітко окреслені, зухвалі, наче запрошували до поцілунку.

Лесі стало смішно від такого висновку, але водночас від думки про поцілунок з ним її охоплювало ніжне тремтіння.

Дівчина випросталась і пригубила вина. І чому це вона думає про поцілунки? Треба неодмінно щось сказати, адже пауза затягується, і в його очах вже проскакують хитрі вогники.

– Це звучить занадто гарно, щоб бути правдою. Зазвичай чоловіків вистачає лише на квітково-шоколадний період. Ну і, часом, на медовий місяць.

– У кожного правила є винятки.

Леся бачила, що він чекає на зустрічне запитання, але вирішила змінити тему.

– Чим ти займаєшся?

Руслан усміхнувся, покрутив келих у руці й поглянув так, ніби хотів сказати: «Я зрозумів, що ти навмисно уникаєш цієї розмови».

– У мене разом з друзями є бізнесова справа, магазин комп’ютерної техніки «Саруан». Крім того, я пишу програми, створюю сайти, розкручую їх і продаю.

– А… хіба на цьому можна заробити?

– Думаю, ти була б здивована, якби дізналася, скільки можна на цьому заробити.

Леся подивилась на нього з недовірою. Вона чула, що так можна підзаробити, але щоб хтось займався цим серйозно?

– І багато ти продав?

– Чую сарказм у голосі, але все ж відповім. Продав три, за дуже непогані гроші.

– А тобі не шкода було їх продавати?

Руслан подивився на неї якось дивно, наче оцінював. Леся знітилась.

– Як тобі сказати… Не дуже шкода, тому що первістка я бережу, хоч за нього пропонують фантастичну, як на мене, суму. А ти чим займаєшся?

– Я поки що студентка. Збираюсь бути PR-менеджером. Цього літа практикувалась у туристичній фірмі й навіть трохи там заробила.

Він продовжував вивчати її, ледь нахиливши голову.

– Давай не будемо про справи. Вип’ємо вина й поговоримо про щось приємніше.

Леся усміхнулась, підіймаючи келих.

Нічний Львів горів вогнями вікон, автомобілів і вітрин. На відкритих терасах ресторанів і кафе були зайняті майже всі столики. Молодь голосно сміялась, закохані пари сиділи, не помічаючи нічого навколо, літні люди спокійно розмовляли, попиваючи чай або каву з маленьких філіжанок. Місто поволі віддавало тепло дня, і люди насолоджувались цими останніми літніми вечорами, коли ще не надто холодно, але вже й не спекотно.

У Лесі трохи паморочилось у голові, але вона почувалася легко й невимушено. Руслан тримав її за руку, переплівши їхні пальці. Розмовляючи, вони йшли у бік Високого Замку.

Як не дивно, але зараз Леся зовсім не переймалась, що її може побачити хтось зі знайомих. Іти поруч з Русланом, слухати його голос, відчувати тепло долоні… то було так природно, правильно… так, як повинно бути.

Леся знала, що коли вони нарешті опиняться на оглядовому майданчику, у неї дико болітимуть ноги, але дозволила Руслану вести себе туди. Було неймовірно цікаво слухати його, і вона часто вибухала сміхом у відповідь на його жарти. Але чим довше Леся була з ним, тим більше зростав душевний неспокій, щось не складалось, і врешті воно сформувалось у запитання:

– Ти розумний, дотепний і привабливий. Усе це надто добре, мусить бути якась заковика.

– У тебе буде багато часу, щоб знайти її.

Леся закусила губу й промовчала. Вона відчула, що Руслан не жартує. Але! Вона не сказала йому, що в неї є… чоловік, з яким вона вже довгий час разом, який дав їй зрозуміти, що одруження – лиш справа часу, і який збіситься, якщо дізнається про цю зустріч.

А Руслан?.. А вона сама?.. Вони просиділи в «Панській чарці» майже дві години, але ніхто з них не запитав про особисте життя. А може, він теж когось приховує? І ця думка до болю зранила її. Але… якщо вона запитає зараз у нього про це, то він неодмінно запитає і її. А Леся нізащо не хоче казати правду. Чому раптом все стало так складно?

– Тобі не холодно?

– Що? Вибач, я задумалась.

Руслан ледь стис її руку:

– Якщо ти не захочеш продовжувати це знайомство, я впаду в депресію, але наполягати не буду.

– Ну що ти, мені ж треба ще заковику знайти.

Леся відповіла не задумуючись і чітко зрозуміла – це саме те, чого вона насправді хоче, і байдуже на все інше.

На оглядовому майданчику виявилось значно холодніше, ніж Леся сподівалась, і її легкий ажурний светрик нічим не міг зарадити. Дорогою здавалось, що вітру немає, лише дерева шелестіли, і дівчина вважала, що це нормально для ночі, тому не звертала уваги.

Від пориву вітру її пересмикнуло, і Руслан, усе ще тримаючи дівчину за руку, відчув це. Він обійняв її та пригорнув до себе. Леся заплющила очі, насолоджуючись відчуттям того, як тепло його тіла поволі огортає її.

– Я часто приходжу сюди літом. Місто звідси здається зовсім іншим. А ще тут є маленька таємниця…

– Яка?

– Тут величезні зорі.

Дівчина розплющила очі й глянула вгору. Зорі справді були великими та яскравими. Вона не могла згадати, коли востаннє бачила їх так близько…

Леся вловила його дихання на шкірі,