Читати книгу - "Суема, Анатолій Дніпров"

“Пустіть мене, інакше я…”

“Нічого ви зі мною не вдієте. Я дужча за вас. Краще лежіть спокійно. Це операція задля розвитку науки. Щоб з’ясувати істину. Саме для цього я зберегла в пам’яті трохи вільного місця. Зрозумійте ви, впертий чоловіче, що саме я, маючи величезний запас знань, маючи найдосконаліші органи чуття і засоби, щоб блискавично, логічно бездоганно аналізувати й узагальнювати, можу сказати те останнє слово про створення самоудосконалювальних машин, на яке чекає наука. В мене ще вистачить пам’яті, щоб записати всі електричні імпульси, які рухаються по мільйонах ваших нервових волокон, щоб збагнути найтоншу біологічну, біохімічну й електричну структуру всіх частин вашого тіла й, зокрема, вашого мозку. Я довідаюсь, як складні білкові речовини виконують у вашому організмі роль генератора й підсилювача електричних імпульсів, як відбувається кодування сигналів зовнішнього світу, якої форми цей код. І як він використовується в процесі життєдіяльності. Я розгадаю всі таємниці живої біологічної схеми, закони її розвитку, саморегулювання і вдосконалення. Невже задля цього не варт покласти на карб життя?

Якщо ж ви дуже боїтеся тих неприємних відчуттів, які ви, люди, називаєте страхом і болем, коли ви, врешті, боїтеся смерті, то я можу вас заспокоїти: пам’ятаєте, я говорила вам про те, що у вас в районі ромбовидного мозку дуже підвищена температура й густина біострумів? Так ось, це ненормальне явище у вас уже поширилось майже на всю ліву половину черепної коробки. Очевидно, справи ваші кепські. Вже близько той час, коли ви як людина нічого не будете варті, бо ваш мозок вразила прогресуюча недуга. Тому, поки ви живете, я мушу проробити дослід. Вам і мені дякуватимуть прийдешні покоління”.

“Геть, сатано! — заревів я. — Не дозволю, щоб мене вмертвило дурне електронне чудовисько, яке я сам створив!”

“Ха-ха-ха!” — вимовила Суема роздільно — так, як це відтворюють у книгах, і піднесла скальпель над моєю головою.

Тієї миті, коли Суема опустила руку, я встиг прикритися подушкою. Ніж розпоров подушку, і пальці Суеми на мить заплутались у розпоротій наволочці. Я шарпнувся вбік, стрибнув з ліжка і, опинившись на волі, помчав до рубильника, щоб вимкнути струм, який живив осатанілу машину. Проте вона блискавично під’їхала до мене і збила з ніг корпусом. Лежачи на підлозі, я помітив, що руки її не можуть до мене дотягнутися, а нагинатись вона не вміла.

“Я не передбачила, що в такому положенні майже нічого не зможу з вами зробити, — промовила вона крижаним голосом. — Втім, спробую”.

І вона стала повільно наїжджати на мене, а я змушений був на животі відповзати від її коліс. Так я повзав кілька хвилин, доки мені не пощастило залізти під ліжко. Суема намагалася відтягти його вбік. Це було непросто: ліжко було щільно засунуте між стіною й книжковою шафою. Тоді вона взялася стягувати з ліжка ковдру, подушки, перину. Забачивши мене під сіткою, вона переможно проказала:

“Ну, ось тепер ви від мене нікуди не втечете!”

Тієї хвилини, коли вона відокремила від ліжка сітку й потягла її вбік, я зіскочив на ноги і, схопивши в руки спинку ліжка, щосили вдарив нею по машині. Удар припав на металевий корпус Суеми і зовсім не зашкодив їй. Вона повернулась і грізно рушила на мене. Тоді я знову підняв спинку ліжка над Суемою, цього разу націлившись їй у голову. Вона швидко від’їхала вбік.

“Невже ви хочете знищити мене? — спитала вона здивовано. — Хіба вам мене не жаль?”

“Ідіотська логіка, — прохрипів я. — Ви хочете мене зарізати, а я мушу вас жаліти!”

“Але ж це потрібно, щоб розв’язати важливу наукову проблему. А чому ви хочете знищити мене? Таж я можу бути дуже корисною людям…”

“Не прикидайтесь дурною! — заревів я. — Коли на людину нападають, вона захищається!”

“Але я хочу, щоб ваші дослідження з електронного моделювання…”

“До дідька електронне моделювання! Не підходьте, інакше я зруйную вас!”

“Але я мушу це зробити!”

По цих словах Суема швидко кинулась на мене зі скальпелем у руці. Та я розрахував точно і щосили вдарив її в голову. Брязнуло бите скло, дико заревів репродуктор у корпусі Суеми. Відтак усередині металевої колони щось зашипіло, затріщало, спалахнуло полум’я. В кімнаті згасло світло. Я відчув запах паленої ізоляції. “Коротке замикання!” — востаннє промайнула думка. Знепритомнівши, я упав на підлогу.

Мій супутник замовк. Вражений усім, що почув, я боявся порушити тишу.

Так ми сиділи кілька хвилин, аж поки він знову заговорив:

— Робота над Суемою і взагалі вся ця історія мене дуже стомила. Я відчуваю, що мені треба як слід відпочити, й, правду кажучи, не вірю, що це мені вдасться. І ви знаєте чому? Бо я досі не можу з’ясувати питання: як і чому я прийшов до такого безглуздого конфлікту з самим собою?

Я нерозуміюче глянув на нього.

— Так, саме з самим собою. Адже Суема — це мій витвір. Кожну деталь її організму придумав я. І ось створена мною машина раптом здійняла руку на свого творця. Де логіка? В чому тут внутрішнє протиріччя?

Я подумав і сказав:

— А чи не здається вам, що ви просто невміло трималися з Суемою? Знаєте, часто так буває: людина, яка невміло поводиться з машиною, може зазнати каліцтва від неї.

Мій супутник спохмурнів.

— Можливо, ви й маєте рацію. В усякому разі ця аналогія мені до вподоби, хоч я й не зовсім собі уявляю, в чому я допустився порушення у правилах поводження з Суемою.

Я подумав і відповів:

— Мені, як не фахівцеві, важко судити. Одначе все ж я гадаю, що ваша Суема до певної міри схожа на автомобіль без гальм. Ви уявляєте, скільки жертв буває, коли зненацька в автомобіля відмовляють гальма?

— Чорт забирай, — вигукнув він, раптом пожвавішавши, — а ви,