Читати книгу - "Метелик"

Отямлююся я двома поверхами нижче, абсолютно голим, у залитому водою карцері. Поволі повертається й свідомість. Рукою обмацую зболіле тіло. На голові щонайменше від дванадцяти до п’ятнадцяти ґуль. Котра година? Невідомо. Тут немає ні дня, ні ночі, ні світла. Чую удари об стіну, вони долинають здалеку.

Тут, тук, тук, тук, тук. Ці удари – своєрідний дзвінок «телефону». Я маю двічі постукати об стіну, якщо хочу отримати повідомлення. Постукати, але чим? У темряві не видно нічого, чим би я міг скористатися. Кулаками не можна: їхні удари не досить чіткі. Я ступив убік, де, як здавалося, могли бути двері, бо там трішки світліше. Наштовхуюся на прути, яких не помітив. Навпомацки визначаю, що карцер перегороджений решіткою, за якою на відстані більше метра двері і яка не дає змоги до них наблизитися. Отже, якщо до небезпечного арештанта хтось входить, той не може до нього дотягнутися, бо сам сидить у клітці. До нього можуть озиватися, його підтоплювати, кидати їсти й безкарно ображати. Перевага в тому, що його не можуть ударити, не наражаючи себе на небезпеку, адже для того, щоб його побити, треба відчинити решітку.

Удари час від часу повторюються. Хто до мене добивається? Той хлопець заслуговує на відповідь, бо багато чим ризикує. Пересуваючись карцером, я ледве не розбиваю собі пику. Відчуваю під ногою щось тверде й кругле. Піднімаю – дерев’яна ложка. Швидко її підхоплюю й збираюся відповідати. Притулившись вухом до стіни, чекаю знака. Тут, тук, тук, тук, тук, стоп, тук, тук. Я відповідаю: тук, тук. Для того, хто стукає, ці два удари означають «Продовжуй, я приймаю». Стук поновлюється: тук, тук, тук… швидко пробігають літери алфавіту… абвгґджзиіїйклм, стоп. Він зупиняється на літері «м». У відповідь сильний удар – тук. Тепер він знає, що я зупинився на літері «м», потім слідує «е», далі «т», «і» тощо. Він каже: «Меті, як ти? Тобі добряче перепало, у мене зламана рука». Це Жуло.

Ми перемовляємося більше двох годин, не переймаючись тим, що нас піймають, ми буквально шаліємо від можливості обмінюватися фразами. Я сповіщаю, що в мене все ціле, от тільки повно ґуль на голові, але обійшлося без ран.

Він бачив, як мене за ногу волокли вниз, і каже, що моя голова щоразу стукалася, падаючи зі сходинки на сходинку. Він сам ні разу не знепритомнів. Трібуйяр, на його думку, серйозно обпечений, через контакт із вовною його рани дуже глибокі, він не скоро видряпається.

Три швидкі удари з повтором означають «шухер». Я затих. І справді, минуло кілька митей, і двері розчинилися. Почувся крик:

– До стіни, паскудо! Відійди вглиб камери й стань струнко!

Це новий наглядач-в’язень.

– Мене справді звати Баттон, тобто Кийок. Ім’я, як бачиш, відповідає моєму заняттю.

За допомогою великого корабельного ліхтаря він освітлює карцер і моє голе тіло.

– Тримай, одягайся. Стій на місці. Ось вода й хліб. Не їж усе одразу, це тобі на цілу добу.

Він кричить, як навіжений, а тоді підіймає ліхтар до обличчя. І я бачу, що він усміхається, але без зла. Торкається пальцем вуст і вказує на залишені ним речі. Напевно, у коридорі стоїть наглядач, тож він вирішив показати, що він мені не ворог.

І справді, у пайці хліба я знаходжу великий шматок вареного м’яса, а в кишені штанів – оце так скарб! – пачку цигарок і запальничку з маленьким трутом. Такі подарунки тут варті мільйонів. Дві сорочки замість однієї, вовняні кальсони, що сягають щиколоток. Я завжди пам’ятатиму цього Баттона. Усе це свідчить, що він хоче мені віддячити за усунення Трібуйяра. До останнього випадку Баттон був лише помічником наглядача-в’язня. Тепер завдяки мені став титулованим головним босом. Тобто своїм просуванням він завдячує мені, тож демонструє свою вдячність.

Оскільки для того, щоб локалізувати, звідки долинає телефонний стукіт, потрібно терпіння людини з племені сіу, – а це може зробити тільки наглядач-в’язень, оскільки в’язничні наглядачі ледачі, – ми з Жуло розважаємося досхочу, почуваючись у безпеці з боку Баттона. І цілий день обмінюємося телеграмами. Від нього я дізнаюся, що від’їзд на каторгу неминучий через три-чотири місяці.

Минає два дні, нас виводять з карцеру і, приставивши по два наглядачі, приводять у кабінет начальника. Навпроти входу за столом сидять троє мужчин. Свого роду суд. Начальник виконує обов’язки голови, заступник і наглядач – засідателів.

– А, от і ви, хлопці! І що ж ви нам скажете?

Жуло дуже блідий, у нього запухлі очі, його вочевидь лихоманить.

Він мусить сильно страждати через руку, зламану три дні тому.

Жуло тихо проказує:

– У мене зламана рука.

– Гм, ви самі цього захотіли. Це вас навчить, як нападати на людей. Лікар огляне вашу руку, коли прийде. Сподіваюся, десь за тиждень. Чекання має подіяти на вас благотворно, можливо, біль чогось-таки вас навчить. Ви ж не думаєте, що я викличу лікаря спеціально для подібного на вас типа? Тож чекайте, коли в лікаря центральної в’язниці з’явиться час, щоб вас оглянути. Тимчасом прирікаю обох на сидіння в карцері до нового розпорядження.

Жуло дивиться мені просто в очі, немовби хоче сказати: «Цей гарно вбраний пан легко розпоряджається життям людей».

Я повертаю голову й дивлюся на начальника. Він гадає, що я хочу щось сказати. І запитує:

– Таке рішення вам теж не до смаку? Хочете щось заперечити?

Я відповідаю:

– Анічогісінько, пане начальнику! Лишень відчуваю потребу на вас плюнути, але цього не роблю, бо боюся забруднити слину.

Він настільки здивований, що, не одразу збагнувши сказане, червоніє. Але старший наглядач розуміє. І кричить підлеглим:

– Заберіть його й всипте як слід! Сподіваюся, за годину він приповзе молити про пощаду. Ми його видресируємо! Він мені взуття язиком вилизуватиме разом з підошвою. Рук не жаліти.

Двоє наглядачів заламують мені праву руку, двоє – ліву. І ось я долілиць на підлозі, із заведеними за спину руками на рівні лопаток. Мені накладають кайданки із зажимами, які з’єднують лівий вказівний із правим великим пальцем. Головний наглядач підводить мене, потягнувши, наче тварину, за волосся.

Не варто розповідати, що вони зі мною зробили. Досить того, що я пробув у кайданках за спиною одинадцять днів. Життям я завдячую Баттону. Він щодня кидав у мою клітку належний шмат хліба, але я не міг його