Читати книгу - "Мануал до черепахи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Та я нічого не хочу, я б не прийшла, розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже, а я ж не знала, я прийшла, мені просто…
– А я вам знову кажу, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, навіть якщо вона вам щось казала, мені вона нічого не казала…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто ви розумієте, я би вас не стала турбувати, але Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже, і щоб я підійшла…
– Так, але, ви розумієте, то вам Галина Петрівна щось казала, мені Галина Петрівна про вас не казала нічого, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
Ольга дивується з тої розмови, але вже й нервує, бо розуміє: ще кілька хвилин, і буде надто пізно, вона розпачливо розвертається і бачить перед собою двері з літеркою Ж.
Юрій-старший про Юрія-старшогоІнна має 23 роки, Юра – 22, Михалька – 20 років, Ольга – 18, Зоя – 14, Юра-молодший – 12 років, Варварка – 9 років.
Сестри і брат називають мене Юрек. Батько і мама називали мене Юрцьо. Сусідські жінки називають мене «той циганський хлопець». Сусідські чоловіки називають мене – талант. Шеф називає мене – друг. Друзі, Пол і Артем, називають мене – Гаджет. Дівчата називають мене скорочено – Гад.
Мені не подобається, коли ви про мене думаєте як про чергового вернидуба з цієї божевільної сімейки. Тому що я єдиний у ній вернидуб. Отакий хріновий нині вернидуб пішов, ага. Довга шия, жовта шкіра, шкарубкі пальці, купа шрамів на пузі. Дюжина викруток по кишенях. Я.
Кажуть: твій дім – твоя фортеця. Це справедливо доти, доки ти дозволяєш собі бути дітваком. Є дуже багато людей, які дозволяють собі лишатися дітваками аж до старості. І, дивлюся, чимдалі більше таких. Я й сам би, може, хотів… Знаєте, можливо, ви ніколи про це не думали, але чим довше ви лишаєтеся в пелюшках, тим менше на це шансів у тих, хто поряд із вами. Хтось мусить підтримувати ваш цукровий будиночок, заклеювати у ньому шпари мелясою, перебирати вашу пірникову черепицю, щоб крізь неї не капало, підбивати глазуровані лутки, щоб не дуло. Мій дім дуже давно не був для мене фортецею, натомість я дуже давно є фортецею для свого дому.
Для когось велика родина – це проблеми взаєморозуміння, проблеми конкуренції… це все така життєва неправда. Книжкова така неправда. Я збіса давно не читаю книг (я маю на увазі художню літературу). Мені здається, книги – це такий собі пояс астероїдів, який людина мусить пройти протягом якогось періоду життя. Пройти – і потім все. Потім уже ні. Був час, коли я дивувався, дізнавшись, що батько колись перечитав усього Ремарка, Бредбері і Кортасара. Це було до мене. Потім прийшов я і забрав його право на пелюшки. Кортасар – це пелюшки? Так, Кортасар – це пелюшки.
Правда в тім, що велика родина – це насамперед сім голодних ротів. Нові мешти для Варварки. Підручники для Зої. Ліки. Сплата за електрику. Сплата за газ. Сплата за воду. І як бонус любові – сплата за пелюшки, пелюшки, пелюшки. Мені не шкода, але що ви робитимете, коли братик вріже дуба? Кинете жеребок, з кого знімати пелюшки наступного?
* * *Я маю вам дещо пояснити. До повноліття я зробив із себе бренд. Я – Біл Гейтс і Генрі Форд передмістя. Тільки я вмію зробити з китайської соломи камінь на віки. Праски і пральні машини, мопеди і телефони, залиті кавою ноутбуки і розгецані фотокамери. У руках Гаджета будь-яка техніка стає європейською.
Після повноліття я продався. Мене забрав до себе Пол. Він хоче, щоб я вчився, ладен оплачувати навчання, але то зайве, то забирає час, якого і так не є багато. Утім, він замовляє для мене технічну літературу і часом оплачує мені лікарів. Він розуміє, що я йому потрібний.
Мальком я був навіженим: скільки мав іграшок, стільки й поламав. Якщо діставався до іграшок Інни – ламав і їх. Інна на мене ніколи не скаржилася – била сама.
Інна має 6 років, Юра – 5, Михалька – 3 роки, Ольга – 1 рік.
Тоді трапилася ота історія з годинником, яку я вважаю поворотною у своїй долі, а по правді – я її придумав, бо кожен бренд повинен мати легенду.
Звісно, я його розібрав. Форми коліщаток, пружин та інших деталей мене заворожували, я обмацував їх, прикладав одну до іншої, пускав крутитися, мов дзиґи, зачіпав одна за одну і мало не плакав від щастя.
Годинник належав мамі. З точки зору батька це була перша НЕ МОЯ річ, яку я зіпсував. За це він мусив мене покарати. Взагалі, у батька химерні уявлення про педагогіку, сестер він розбестив, як умів. Особливо Інну. Але зі мною – скоріш за все, випадково – влучив у яблучко. Він вважав, що найкраще покарання – змусити дитину виправити заподіяну шкоду. Тож мене він замкнув у повітці, наодинці з годинником і двома викрутками (більше в хаті не було). Сказав, поки не полагоджу – буду без солодкого. Це теж батьків лунатизм – солодкого мені й так років із трьох не давали, у мене вже тоді кишки кінцями не сходилися. Я, здається, два дні не жер взагалі, принципово, але годинник зробив. Лишилися дві зайві деталі і чотири гвинтики, але – прикиньте! – годинник запрацював. Запрацював!
Що часом вдається несвідомим малькам, те дорослий повторить хіба на здорово п’яну голову… ними ще Бог крутить.
Із повітки у будинок я так і не повернувся. Інна отримала власну кімнату, а я – свободу від Інни.
Інна про життяБільшість людей живуть ритуалами. Є й такі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мануал до черепахи», після закриття браузера.