Читати книгу - "Мануал до черепахи"

Ми не зуміли навчити Варварку навіть таких простих речей, як: мити посуд, рахувати на пальцях, вітатися із сусідками… Сусідки часом забирали у нас Варварку, щоб навчити її бодай чогось, що їй стане в пригоді, бо, коли ми всі повмираємо, як вона тоді буде? Але Варварка не затримувалася у жодної більше як на добу. Просто йшла собі від них, як тільки їй набридало.

Скоро ми, однак, з’ясували, що чогось Варварка таки навчається у чужих людей, але чого саме – вона не поспішала ділитися. Самі жінки вважали, що їхня добросердність пішла намарне. Відводили Інну або Юрія-старшого вбік і радили їм віддати Варварку до інтернату, бо самі ми їй ради не дамо.

Одна з сусідок вчила Варварку варити суп. Інша вчила її читати. Ще інша вчила її грати на фортепіано. Ще інша – плести шкарпетки і рукавички. Ще інша – фарбувати обличчя. Ще інша – молитися. Ще інша – рвати траву її кролям.

Юрій-старший учив Варварку керувати мотоциклом. Ольга вчила її користуватися комп’ютером. Зоя вчила її гратися ляльками. Я вчила її чистити картоплю й моркву. Інна вчила її не робити одне й те саме двічі. Інна вчила її робити те, що Інна хоче.

Листи від мами 
Монголія

Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

На третій день Варварчиного навчання у школі діти мусили вперше взятися до письма. Поки була велика перерва, діти бігали межи пришкільними яблунями і там десь нашукали у кущах зайця. Тварина, певно, була стара, а може, хвора, бо не втікала, діти легко спіймали її. Вони принесли зайця до класу і сховали під Варварчиною партою, щоб учителька зайця не забрала і не вбила, доки вони самі того не спробують.

Коли вчителька звеліла дітям підняти праву руку, щоб перевірити, чи добре всі затямили, як тримати олівець, усі підняли руку з олівцем, а Варварка – порожню, залиту кров’ю. Заєць прокусив їй долоню і зник, наче й не було.

Забігаючи наперед, скажемо, що жодна учителька так і не спромоглася навчити Варварку писати, бо щоразу щось їй таке траплялося.

Ольга блукає містом

Ольга має 20 років.

Ольга блукає містом. Аякже, звісно, сама, хіба буває інакше? На ній вовняне пальто, уже трохи замале. Біля зап’ястку видно підсохлі шрами, що складаються у літери «ПА». То недавній винахід Ольги: виявляється, навіть незначний фізичний біль цілком спроможний притлумити біль душевний. Крім того, Ольгу хвилюють і бадьорять погляди, спрямовані на її порізану руку. «Отак вам! – думає Ольга. – З’їли?»

Ольга йде неквапом, гріючи змерзлі руки в кишенях пальтечка, і розмірковує про те, що насправді хороших-добрих людей не існує.

«От я, – думає Ольга, – сьогодні вранці допомогла знайти Юрекові шурупчик. Саморіз, чи як там він його назвав? Але хіба я то зробила через свою доброту? Ні, мені просто хотілося всім показати, яка я метка. Ми всі просто хочемо, щоб інші про нас думали, які ми хороші, які добрі… Це всього лиш потреба самозамилування. Люди чинять добро тому, що корисливі, – от і вся правда цього життя».

Добрівши до іграшкової крамниці, Ольга якийсь час розмірковує, зайти чи ні, і що подумає про неї продавчиня, якщо Ольга все-таки зайде, і що подумає, побачивши, як Ольга стовбичить коло дверей і сумнівається… І неодмінно здогадається ж, в Ольги на лобі написано, що ніяких дітей у неї нема, ну хіба що якась дуже далека знайома дитина, але продавчиня, звісно, здогадається, що Ольга зайшла до крамниці просто тому, що любить розглядати іграшки. І подумає: от одоробло, зась тобі до іграшок, ти вже не маленька. І Ольга все далі й далі заплутується в уявних думках тої продавчині по той бік вітрини, аж поки відчуває, що їй треба не до іграшкової крамниці, а до дівчачої кімнатки, і чим швидше, тим краще. Але в цій частині міста Ольга майже нічого не знає, тому вона, властиво, і прийшла сюди. Можна зайти до першого-ліпшого кафе, але Ольга не хоче, ні, не соромиться, просто не хоче, ці кельнерки завжди так дивляться, якщо нічого в них не замовляєш… А замовляти їхню несмачну каву тільки для того, щоб… ну, ви зрозуміли… Ольга не збирається. Принципово!

Та Ольга недарма покладається на свою винахідливість. Вона згадує, що десь тут неподалік має бути педагогічний інститут, ну то й що, як Ольга вчиться не там? Ольга повертає у провулок, минає кілька кварталів. Ось він! Заходить досередини, піднімається на другий поверх (бо на першому сидить вахтерка і дивиться), іде коридором. Коридор довгий, з безліччю поворотів, Ольга вже не знає, скільки разів вона повертала і з якого боку прийшла і де тепер сходи. Туалету нема. Ольга нервує. Нарешті натрапляє на якісь сходи і піднімається на третій поверх. Блукання хитрими коридорами повторюється на level 2. Трапився б їй той архітектор, що проектував будівлю, Ольга йому нічого не сказала б, Ольга йому просто хотіла б в очі подивитися! Кілька разів Ольга натрапляє на гуртики студентів, але не запитує. Не соромиться, просто не хоче, нехай їй трапиться хтось сам-один… одна – дівчина. І тоді вона запитає.

Нарешті вона бачить у глибині коридору, поряд із кафедрою романо-германських мов, двох жінок і поспішає до них. Жінки розмовляють. Старша хоче вже розмову припинити і йти на кафедру, бо поклала руку на ручку дверей, іншою ж нервово притискає до себе два товсті словники. Ольга вирішує зачекати, певно, це викладач, втручатися нечемно. Хай вона піде собі, а Ольга запитає в молодшої.

– Я вам знову кажу, Галина Петрівна нічого мені не казала.

– Так, але я просто говорила з Галиною Петрівною і вона мені сказала, що вам скаже…

– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна взагалі мені нічого не казала, а я не хочу брати на себе…

– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…

– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…

– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала, що вона вам скаже, я б просто так не прийшла…

– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а ви тепер оце приходите і кажете…

– Ну так, але просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…

– Так, але що ви від мене