Читати книгу - "Очікування шторму"

— У нас з вами дивна розмова. І зовсім не в тональності, доречної для бесіди чарівної жінки з чоловіком, закоханим у неї.

Графиня вимогливо запитала:

— Це освідчення чи глузування?

— На останнє щодо вас я не здатен, — відповів він цілком щиро.

Вона розчаровано сказала:

— Ви знову уникли відповіді. Ось що означає розшукна школа.

Повернулася і неквапно пішла геть од моря по алеї, що простяглася до дачі. Долинський покірно рушив за нею.

— Ми від'їжджаємо сьогодні, капітане. Тільки-но прибуде авто із Сочі. Єпіфан Єгорович викликав пароплав. Завтра на світанку він піде в бік Стамбула. Я можу запросити вас здійснити з нами цю подорож, але, гадаю, ви відмовитеся. Адже подібний вчинок означав би дезертирство з рядів доблесної російської армії і з вашими принципами несумісний.

— Я захоплений вашою далекоглядністю.

— Дякую. Однак про дезертирство може йти мова доти, доки існує армія. Я правильно схоплюю суть?

— Авжеж.

— Найближчим часом рештки Кубанської армії припинять існування.

— Сміливий висновок.

— Ділові люди перебираються у Грузію, а хто багатший — у Європу. Це ознака краху.

— У вас державний розум, Євгеніє.

— В міру того, як ви будете пізнавати мене, капітане, ви відкриєте у мені багато несподіваних достоїнств.

— Оптимізм незмінно вселяє надію.

— Приємно слухати нотки бадьорості у вашому голосі.

— Я зовсім не скиглій. — Він уже не був упевнений у тому, що ця розмова відбувалася наяву, а не в його уяві.

— Вислухайте пораду! — рішуче сказала графиня. — У Лазаревському зараз живе відомий мистецтвознавець, збирач давньоруського живопису професор Михайло Михайлович Сковородников. При старому професорі існує унікальна колекція давньоруського живопису. Єпіфан Єгорович пропонував за неї мільйон. Сковородников відмовився.

— Скільки ж колекція коштує насправді?

— Цього ніхто не знає. Але якщо вже Сизов дав мільйон, то два мільйони вона коштує напевно. Ви здогадуєтеся, що від вас вимагається?

— Умовити професора дати згоду на продаж.

— Не зовсім. Попросіть у нього колекцію.

— Я не розумію.

— Оголосіть себе знавцем, любителем. Я не знаю — дідьком, дияволом! Попросіть колекцію на збереження. Для народу російського. А якщо відмовиться — конфіскуйте…

— Хто мені дасть на це право?

— Я даю вам право. Я… Коли колекція буде в Європі, я умовлю чоловіка заплатити півтора мільйона. І тоді вам не треба буде ждати химерної перемоги над більшовизмом, щоб жінки бачили у вас героя. Чоловік із грішми — переможець завжди.

Долинський подумав: «Ось і все. Мій щабель у соціальній драбині той, на якому стоять громили».

Народилася кінцівка розділу роману:

«— Графине! — обурено промовив капітан. — Ви смієте пропонувати мені це?

Щиро глумлива посмішка промайнула в очах і на вустах жінки. Ніби проціджуючи слова, вона сказала спокійно і ясно!

— У такому разі я можу запропонувати вам гоголь-моголь. Він допомагає при імпотенції.

Вона повернулася. Шляхетна, струнка, продовжувала йти додому, тільки дещо швидше, ніж раніше…»

Хитнувши головою, наче струшуючи мару, Долинський узяв графиню за руку. Сказав утомливо:

— Я поміркую над цією ідеєю, Євгеніє.

Балки, почорнілі, дубові, розпирали стіни сарая, тримаючи на собі крокви, вкриті старою дранкою. Сонячне світло, яке струмками точилося крізь шпари, золотило павутиння, що наче сіть звисало між балками, а павук, маленький, але череватий, ховався, негідник, у самому кутку під дахом, зиркаючи крихітними хитрими очиськами.

Ми лежали на сухому кукурудзяному бадиллі, яке було скидане в кутку сарая.

За дверима ходив вартовий із гвинтівкою і мугикав якусь незнайому мені пісеньку.

Промені сонця, що проникали в сарай, міняли кут, стаючи все прямовиснішими. Час наближався до полудня, а я лежав у сараї, десь у чорта на болоті. І мене охороняв вартовий, наче найсправжнісіньку контру. Серьога Сорокін дивився у мій бік винувато. І кусав губи. І проклинав свій «фарман» на всі заставки.

Командиром партизанського загону був високий, худорлявий адигеєць у багатій черкесці зі срібними газирями. Він не лякав нас, не лаявся, не загрожував «шльопнути негайно». Продивившись мої документи, він вислухав повідомлення старшого групи, яка полонила нас. Потім ввічливо, з холодною посмішкою запитав:

— Як накажете діяти, панове?

— Не пани ми, товариші, — сказав Сорокін.

— Нехай буде так. Що далі?

— Розвідник я. Посланий розвідвідділом Дев'ятої армії в Туапсе. Завдання маю важливе. Невже це таке диво, коли розвідник у форму ворога перевдягається?

— Це хитрощі, — погодився командир загону. — Гарні хитрощі. Але чому я вам повинен вірити?

Я поцікавився:

— Як же без віри?

— Питання доречне. — Він знову погодився. — Але, вірячи людям, ми повинні перевіряти. Інакше нас можуть обманювати. Хто вас послав?

— Товариш Каїров.

— Не знаю такого.

— Я вас також не знаю. Але ви червоний партизан. А я червоний розвідник. У мене завдання прибути в Туапсе сьогодні до заходу сонця. Якщо я не прибуду вчасно, можете мене розстріляти. Завтра мені в Туапсе робити нічого.

Завдав клопоту я партизанському командирові. Став ходити він по кімнаті. Чоботи на ньому м'які, дорогі. Кинджал у срібних піхвах. Зупинився. Нас розглядає. Каже:

— Ви мої гості. Я вам вірю. Я вас