Читати книгу - "Материками й океанами"

Першу частину написано. Тепер — про найголовніше: що відбулось у січні і на початку лютого.

«… Тут за крижаними полями дрібного льоду і островами видно материк…»

Начальник експедиції задумався і відклав убік перо. Чи мав право він написати так точно? Де незаперечні докази, що це був материк? Чесна, відверта натура моряка не мирилася з найменшою неясністю — адже йому доведеться сперечатися з ученими, що не визнавали існування Південного материка.

Він пробіг очима написане і, трохи повагавшись, дописав:

«… видно материк льоду, якого краї відламані перпендикулярно і який тягнеться, скільки сягає око, підвищуючись на південь, наче берег».

Так буде краще, скромніше.

Багато передумав і командир «Мирного». Вже в котрий раз перечитував Лазарєв книгу Кука! Нігтем на полях підкреслено слова: «Я обійшов океан Південної півкулі у високих широтах і відкинув думку про існування тут материка…» Але ж океан нагадує про близькість якоїсь невідомої землі не тільки стіною нерухомих льодів і силою-силенною айсбергів. А морські ластівки?

Ні, якась невідома земля має бути недалеко!

І вона справді була зовсім близько від кораблів, які перші досягли її берегів. У січні і лютому російські моряки не раз майже впритул наближались до неї. Вона лежала перед ними за бар'єром льоду, вздовж якого пливли кораблі. Детально описуючи розташування цих льодів, моряки насправді описували берегову лінію. Там, де з кораблів бачили птахів, до берега залишались лічені милі. Якби не туман, росіяни побачили б навіть гірські хребти невідомої землі, і тоді розвіялись би всі сумніви.

… На південній половині небосхилу з'явилось мерехтливе світло, потім звелися синювато-білі стовпи. Скоро холодним фосфоричним вогнем палало вже все небо. Було так світло, що від щогл і парусів лягла тінь. Збуджені матроси юрмились на палубі:

— Браття, дивись, небо горить! Зовсім близько зайнялось!

Уже не стовпи, а хвилясті стрічки, червоні й рожеві по краях, золотисті до середини, коливались і тремтіли в небі. Поступово воли розпливлись, розтанули. І тільки ледь світилося небо. На другій половині небосхилу ясно означились зірки. Вони нагадували — незабаром настане довга зимова ніч, завиють хуртовини і замре все живе.

На «Востоке» замиготіли прапорці: начальник експедиції запрошував до себе Лазарєва на нараду.

Командири кораблів розіслали вогкі карти.

Беллінсгаузен прикинув циркулем відстань до найближчих берегів: від австралійського порту Джексон кораблів відокремлювало майже п'ять тисяч кілометрів.

— Я вирішив далі не пробиватися до зюйду, — сказав начальник експедиції. — Треба негайно повертатися в теплі води.

Лазарєв і сам дуже добре знав, що іншого виходу нема. Важко було цим двом наполегливим і хоробрим людям відступати, не переконавшись остаточно, що льоди приховують суходіл, можливо — величезний невідомий материк. І не без вагань — це було дуже ризиковано — вони потім вирішили іти до Австралії різними шляхами. Тільки так можна було оглянути широкий простір океану, не досліджений Куком.

Наступного дня сім гарматних пострілів з борту «Востока» прогриміли сигналом до розлуки. Лазарєв відповів салютом з двадцяти пострілів. Кораблі почали повільно віддалятися один від одного.

Немов нагадуючи про надзвичайну небезпеку і ризикованість одиночного плавання, на кораблі налетів жорстокий шторм. Особливо погано довелось «Мирному».

Давно вже свистали всіх нагору. Вода не встигала стікати з палуби. Від вітрил — з допомогою їх керували кораблем — залишились одні клапті. Гучно лопнув фок-стаксель — останнє з них. Шлюп перестав слухатися керма.

— Став гафельні триселі, братця! — намагаючись перекричати виття вітру, скомандував Лазарєв. — Хутко!

Ці косі штормові паруси були його гордістю. Він сам замовляв їх за своїм кресленням у Кронштадті. Матроси трохи забарились — ураган збивав їх з ніг. Лазарєв раптом скинув шинелю і побіг до щогли.

Вітер туго напнув поставлені триселі. Але порвати їх шторм не міг. Хоч ніс шлюпа поринав у хвилі, кораблем знову можна було керувати.

Минула доба, друга. Барометр почав повільно підніматися, і в хмарах, що клубочились, мелькнув шмат голубого неба.

На палубі серед уламків, серед подертих вітрил — їх розіслали, щоб зшивати, — серед речей, винесених просушувати, Лазарєв вишикував команду і подякував матросам за спритність, за сміливість, за відмінну службу. З любов'ю дивились моряки на свого командира, який був холоднокровний і сміливий у хвилини небезпеки, постійно турбувався про команду, не даючи скривдити матросів.

Минуло ще кілька днів — і в небі заблищало сузір'я Оріона, спалахнули чотири зірки

Південного Хреста. З кожною милею на північ ставало тепліше. З'явились птахи, «запахло землею». Сяйнула на обрії перша блискавка, провісниця далекої грози.

Наприкінці березня 1820 року, після ста тридцяти днів, проведених під парусами в океані, моряки «Мирного» побачили зелені береги Австралії і порт Джексон, на рейді якого уже стояв «Восток».

Кілька днів насолоджувались моряки відпочинком, а потім взялися до роботи. Матроси прибивали відірвані крижинами листи мідної обшивки, смолили і конопатили борти, замінювали гнилі дошки, ремонтували вітрила.

Тепер, коли люта зима зробила зовсім неприступними південні полярні моря, російські кораблі збирались відвідати ті води в Тихому океані, де європейці або не плавали зовсім, або плавали мало.

… Вітер знову надимає білі вітрила шлюпів. Кораблі йдуть на схід, у тропічне сердите море Полінезії, до «небезпечного архіпелагу» Паумоту.

Ось вони вже біля берегів Нової Зеландії, яка лежить серед океану за дві тисячі триста кілометрів на схід від Австралії.

Не альбатроси, звичні супутники моряків, а галасливі зелені папуги, пролетівши низько над водою, розсілись на вантах. Човни новозеландців, оздоблені різьбленим зображенням людської голови з висолопленим язиком і очима із зеленої черепашки, пливли назустріч кораблям. Моряки махали гостям білими хустинами.

Середні на зріст, смугляві, дужі, з жвавими, виразними обличчями і блискучими очима, новозеландці були зодягнені в короткі накидки з дикого льону — ґудзики замінювали