Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Будучи тут уперше, я кинув на нього лиш короткий погляд. Річ у тому, що біля скульптурного підніжжя, я примітив дещо цікавіше для споглядання — молоду італійку з ніжною рожевою шкірою, саме про таку дівчину я мріяв з шкільних років — вона в захопленні розглядала бородатого старця. Я не зводив з неї погляду, аж поки вона зникла. Після цього старий мене мало цікавив. Але тепер, будучи трохи напідпитку, я засоромився. Щось незбагненне могутнє і владне відчувалось у кам’яному Мойсеї; незважаючи на атлетичну фігуру, від зображення віяло силою духовності. Мимоволі захотілось порівняти його з нашими генералами, навіть з тими, які прибувають прямо з Пентагону, — для мене вони були; найкращими символами авторитету і влади. Ні, порівняння було не на їх користь. Наші генерали — немов вирізані з бекону чи, в кращому випадку, виплетені із старих телефонних кабелів. Навіть Х’ю Дрі, найкращий бейсболіст віку, ідеал усіх хлопців льотних шкіл, в порівнянні з Мойсеєм видавався звичайним породистим бичком. Протягом усього життя я бачив лише одну, достойну порівняння, людину в нас, в Айдахо — Лейка. Його називали дідом Тиграном. і був він справжнім патріархом багатолюдної вірменської родини. Хоча він був менший за Мойсея, виглядав ще владнішим і могутнішим. Ніхто в місті не знав, скільки йому років, бо був він набагато старіший за саме місто. Коли дід Тигран, гордий і недоступний, як пророк, ішов головною вулицею міста, зупинявся весь рух. навіть автомобілі-поливайки. Сам губернатор штату, коли заглядав у наше містечко, найперше відвідував старого діда Тиграна. Ні, тепер такі люди не народжуються.

— А що то за жінки біля нього? — спитав я.

Коннолі поглянув на мене невидячими очима.

— Не знаю, — відповів тихо. — Не цікавився…

— Хоч як там є, жінки коло нього ні до чого, — продовжував я. — Може, краще було б оточити його біблейськими пророками…

— Або ієрихонськими воїнами, — промовив Коннолі замислено. — Які геть зруйнували кріпосні стіни міста.

Я згадав цю милу біблейську побрехеньку.

— Він не видається мені символом руйнування, швидше — рятівником.

Коннолі якось дивно поглянув на мене.

— Ти маєш рацію! — жваво відгукнувся він. — Мойсей врятує і нас, ось побачиш!

Сьогодні цьому упертюху приходили в голову лише дурні ідеї.

— Можливо, — пробурчав я. — Тільки не розумію, як він може ожити.

— Оживе! — скрикнув він. — Воскресне з попелу.

Я тільки тепер зрозумів, чому Коннолі завжди вперто мовчить, — бо тільки-но відкриє рота, зразу починає плести нісенітниці. На щастя, він знову замовк. За кілька хвилин ми вийшли з храму. Вулиці міста були заповнені святково вбраними людьми, як і в нас у вихідні дні. Правда, наші не захоплювались гулянням на асфальтових доріжках — вони сідали в модерні машини і прямували до запорошеного пилом ліска, що виднівся за новою асфальтовою базою. Прогулянки називались пікніком, хоча після повернення все пахло більше асфальтом, аніж листям. А тут заходили до якогось ресторану, замовляли спагеті, випивали кілька келихів дешевого вина. А потім, можливо, й жалкували. Наступного дня їм доводилось ще рішучіше смикати таких, як я, за пальто біля своїх безлюдних крамничок, сподіваючись відшкодувати вчорашні витрати. Наші з Коннолі справи бачились набагато простішими. Ми взяли таксі й поїхали до «Фра Контіні» — грошей нам не бракувало. Цей новий ресторан прохолодний навіть улітку, бо містився в скелях, готували ж тут, дякувати богові, як за дідівських часів. Спочатку ми покуштували омара, приготованого головним кухарем просто в нас на очах. Потім узяли по курчаті. Закінчували біфштексом з млинцями, не забуваючи, однак, і про дві пляшки білого вина. Я хотів був замовити й третю, та Коннолі несподівано заперечив:

— Не варто, Джеку, вночі ми чергуємо… Треба трохи відіспатись…

— Дві чашечки міцної кави замінять сон! — незадоволено сказав я.

— Знаєш, не варто… Треба мати свіжу голову.

Все ж випили по чарці коньяку, і Коннолі поспішив покликати кельнера. Не знаю, що сталося з ним сьогодні, але на завершення всього він заплатив по всьому рахунку. Мені не звично, коли за мене платять, але ж чи можна сперечатися з такою твердолобою людиною, як Коннолі. Ми сіли у військовий автобус. Дорога до аеродрому не близька, і Дік поспішав як навіжений. Коннолі не зронив ні слова, видно, за день виговорився. Дивився у вікно, хоча там не було нічого цікавого.

Коли приїхали, він кинув:

— Іди спати! Я перевірю механізми.

Я подякував йому подумки, хоча так він робив не вперше. До того ж така перевірка-пуста формальність, адже всі механізми нашого чудо-літака працюють бездоганно. Він транспортує дві водневі бомби, двадцяти мегатонн кожна, а ми виконуємо обов’язок бомбардирів, навіть сидимо поруч. При необхідності Коннолі повинен першим кинути бомбу, що, хвалити бога, ніколи не станеться. Я навіть не знаю, чи зміг би я так вчинити. За все своє життя я вбив лише кількох горобців і одного сліпого крота, думка ж про винищення в полум’ї всього міста була для мене просто абсурдною. Але таке життя! Не можна одночасно заправляти бензином машини в Айдахо і обідати у «Фра Контіні».

Коннолі кивнув мені на прощання. Я подивився, як спокійно пішов він у напрямі ангарів, і попрямував до спальних приміщень.

* * *

Ми летіли на звичній висоті, біля 20 тисяч метрів. У такий час італійське небо завжди чисте, ми бачили внизу розкішні сузір’я міст, що швидко зникали у нічному мороці. Настрій у всіх на борту літака був поганий, як і завжди у неділю. Вихідний — це ж для відпочинку чи відвідування якогось нічного клубу; треба розслабити нерви. Всі похмуро мовчали, навіть не дивились один на одного. Тільки полковник Купер час од часу повертався і похмуро оглядав нас своїми скляними очима. Він був командиром ескадрильї, але три місяці тому дістав пониження за якусь бридку пригоду з неповнолітніми дівчатами. Відтоді ніхто не бачив його усміхненим. Не скажу, що ми вмирали з бажання побачити його пісну усмішку, а втім і кислий вираз його обличчя було нелегко витримувати. В польоті ми були схожі на справжній повітряний ковчег.

Пролетіли