Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Я здивовано поглянув на Коннолі. Ніколи не чув від нього нічого подібного, та і взагалі такі думки ніяк не пасували військовому льотчику.

— Не говори дурниць, — незадоволено сказав я. — Ніхто й ніщо на землі, навіть курка, не загине від атомного вибуху. Весь цей шум зчиняється лише для того, щоб люди розщедрювалися і нам було звідки отримувати платню.

Він похитав головою.

— Ти чув що-небудь про Бредбері?

— Ні, — відповів я.

— Він десь років з десять тому загинув у автомобільній катастрофі, — незворушно продовжував Коннолі. — Прекрасний письменник. Його книги внесено до списку заборонених для читання військовими, але я встиг ознайомитись з деякими його творами. Наші бомби, які ми носимо над європейськими містами, він називає білою чумою всесвіту і вважає, що раніше чи пізніше всі людські цивілізації в космосі загинуть від атомної смерті.

Я не йняв віри. Насамперед тому, що ніколи не чув від Коннолі стільки слів. Але це ще півбіди. Згідно з суворим наказом генерала Маккорміка я повинен був одразу повідомити командира ескадрильї про все почуте від Коннолі. Звичайно, я не збирався цього робити, але чому він ставить мене в таке незручне становище?

— Стара банальна теорія, — відповів я. — Вона не робить честі твоєму… як його там… Краще припинимо цю розмову.

— Чому, Джеку? — він здивовано поглянув на мене.

— Ти добре знаєш, чому.

Здавалось, Коннолі мене не чув. Він у задумі відпив зі свого келиха.

— Біла чума! — роздратовано повторив він. — А ми, Джеку, її носії. Тому люди жахаються нас.

— Врешті-решт, ніхто тебе не тримає силою, — ображено відповів я. — Демобілізуйся, якщо тобі так підказує твоя совість.

— Ти думаєш, я побоюсь? — різко запитав Коннолі.

— Ні, але навряд чи ми здатні прожити працею рук своїх.

— Так. я б демобілізувався хоч завтра, коли б не вважав, що без мене все буде ще безнадійнішим.

Я не зрозумів, що він має на увазі, проте не розпитував далі. Врешті, людина може думати що завгодно, але навіщо інших робити співучасниками небезпечних дій? Друзі тому й друзі, що не ускладнюють життя одне одному.

— Я ж тобі говорив, що ця розмова мені неприємна.

— Добре, Джеку, — сумно згодився він. — Але хоча б ти повинен зрозуміти. Людям час прокинутись, поки ще не все втрачено.

Я нічого не відповів. Ми мовчки випили ще по келиху кампарі з льодом. Нам було суворо заборонено вживати алкогольні напої в день вильоту, втім. ніхто цього не дотримувався. До ночі було ще стільки часу, що весь алкоголь мав вивітритися з наших голів… Приміщення поступово заповнювалось постійними відвідувачами, ставало шумно і весело, як у будні дні. Площею снували богомольці — цілими сім’ями, святково зодягнені, — не поспішаючи, пропливали вичовганими плитами повії, очищені від гріхів, вуличні продавці. Кидаючи білі камінчики, біля фонтана пустували яскраві, як метелики, діти. Ми випили ще двічі, і я відчув себе краще. Забув про похмурі думки Коннолі. про наші військові приписи. Гарно, будучи військовим льотчиком, у цивільному одязі мандрувати по всьому світу, пити що хочеш, не рахуючи грошей. А щодо бомб. то, що б там не думав Коннолі, вони ніколи не впадуть на міста.

— Давай прогуляємося, — озвався Коннолі після п’ятого келиха.

Мене не дуже приваблювала прогулянка, але я погодився: треба ж якось відірватись од випивки. Ми розрахувались і побрели вузенькими вулицями Рима — цього найчарівнішого музею в світі. Коннолі мовчав, лише час од часу зупинявся, роздивляючись якусь скульптуру чи позеленілу каплицю. Мері по думалось, що все це починає набридати: гарне не стає ще кращим, якщо довго вдивлятись.

— Джеку, у тебе є дівчина в Америці? — несподівано запитав Коннолі.

— Була, — коротко відповів я.

— Що означає — була?

— Я був одружений… Але вона кинула мене і дитину з собою забрала.

— Вибач, Джеку. Я не знав, — м’яко промовив він. — А може, це й на краще.

Не встиг я йому щось відповісти, як він спитав:

— Хочеш, зайдемо до храму?

— Куди? — не зрозумів я.

— Де ми були минулого разу…

— Що нам потрібно там? — здивовано запитав я.

— Я хочу побачити Мойсея…

— Але ж ми бачили його минулого разу. Навіщо знову на нього дивитись?

— Ти не розумієш! — вперто відповів він. — Я хочу ще раз побачити.

— Добре, ходімо, — я знизав плечима. — Але хочу тебе попередити: ти сьогодні поводишся як справжній дурень!

— Гаразд, гаразд, — пробурмотів він. — Я виправлюсь.

І зразу ж по цьому Коннолі потягнув мене до свого Сан-П’єтро. Я не поспішав. Сонце припікало дужче, йти ставало дедалі важче. Мені було б краще посидіти десь на лавочці в тіні пожовтілих каштанів і спостерігати за дівчатками, які снували туди-сюди на тротуарах. До того ж я був цілковито байдужий до церков. Якщо не рахувати військових відправ, то в церкві я був останній раз ще дитиною. Кожна нормальна людина знає, що немає в світі нічого неприємнішого за методистську церкву. Наша в Айдахо своїм виглядом більше нагадувала німецьку кондитерську і так само, якщо не більше, справляла враження несмаку. Моя мати страшенно переживала, якщо в неї не виявлялось бажаного капелюшка для виходу на недільну відправу, — а їй були до вподоби світло-блакитні та рожеві. Не знаю чому, але й зараз такі капелюшки найдорожчі. Мій батько був звичайний пожежник і, зрозуміло, не тільки сам зненавидів церкву, а й передав це почуття своєму первістку.

Але треба визнати, що Сан-П’єтро була геть не схожа на віденську кондитерську. Коли я потрапив сюди вперше, не все добре роздивився, зате сьогодні, поки сидів на відполірованій до блиску лавці, вона тихо, немов осінній дощ, входила в мою душу. Тут було похмуро, святково. Я зрозумів: раніше люди приходили сюди не з тим, щоб роздивлятись капелюшки. Коннолі не зводив погляду зі свого Мойсея.