Читати книгу - "Овернський клірик"

Орсіні невесело посміхнувся.

— Мав… Цілком імовірно, що хтось із уже згаданих — монсеньйор єпископ або сеньйор д’Еконсбеф — подбав про це… Я перечитав звіт брата Умберто й виявив там дещо, мною раніше не помічене. Це сталося саме в день мого приїзду до Сен-Дені. Я відразу згадав про вас, брате Гільйоме. По-моєму, такий збіг — вказівка згори…

— Збіг? — час було порозумітися. — Ваше Високопреосвященство, якщо ви шукаєте заміну братові Умберто, то я — найгірша з кандидатур!

— Ви прочитаєте звіт, — кардинал нетерпляче мотнув головою. — Прочитаєте уважно, не пропускаючи жодної літери. На полях є мої позначки, вони вам допоможуть. Це ви зробите до ранку. Вранці, дорогою до Сен-Дені, ми продовжимо розмову.

Біла пещена рука нетерпляче сіпнулася, але я не поспішав іти.

— Ваше Високопреосвященство, вже смеркає…

— То й що з того? — різко кинув Орсіні. — Адже я працюю вночі!

— Для цього потрібне світло, — якомога спокійніше пояснив я. — Отець Сугерій відіслав нас рибалити, а не переписувати книжки. У нас немає жодної свічки.

Насправді запасливий П’єр захопив їх із півдюжини, та мені схотілося трохи подражнити італійця. Бажання, звісно ж, грішне…

— Запаліть скіпку! — обличчя в Орсіні знову сіпнулося, і я ледь стримав усмішку.

— На жаль, Ваше Високопреосвященство, мій зір…

Вуста посланця Курії отверзлися, і я почув дещо, що за інших обставин могло б коштувати Його Високопреосвященству суворої покути. Найбезневиннішим висловлюванням була згадка Вакхової крові. Біла рука знову сіпнулася й заходилася копирсатися в одному з ящиків. Мить — і в мій бік полетіла в’язка свічок. Свічки були такі, що замилуєшся, — рожеві, кручені, з тонесенькими позолоченими обідками. Я вклонився, залишивши Його Високопреосвященство наодинці з його проблемами. Здається, я його розлютив, і це неабияк потішило мене.

…Округ Пам’є розмістився в передгір’ях Піренеїв і входив до графства Фуа. Та от уже півстоліття, як він перейшов під міцну руку графів Тулузьких, котрі засилають туди своїх представників. Зараз там править Гуго д’Еконсбеф, який отримав ці землі в ленне володіння двадцять років тому. Його замок стоїть неподалік від Пам’є — невеличкого містечка, де мешкає кілька сотень обивателів.

Околишні селяни сіють просо, рибалять у річці Лезі, та головним чином розводять овець. Розмовляють в окрузі Пам’є «ланг д’ок», але в передгір’ях зустрічаються села, де панує говірка басків…

Усі ці подробиці, які наводив сумлінний брат Умберто, я прочитав з певним подивом.

Звичайнісінький окситанський округ, більше того, цілком благополучний, оскільки брат Умберто особливо відзначив, що ні вальденси, ні катари в цьому окрузі себе ніяк не виявили, із чим я подумки привітав нашу Святу Католицьку Церкву. В інших місцях, особливо ближче до Тулузи, стан справ набагато гірший. Фраза Його Високопреосвященства про храми, які порожніють, видалася явним перебільшенням.

Абзаци, де йшлося про гріхи й грішки місцевого єпископа, а також про чутки, пов’язані з сеньйором д’Еконсбефом, я пропустив, майже не читаючи. Це могло бути правдою, але настільки ж імовірно, що папського посланця вводять в оману ті, кому згадані сеньйори не до душі. Таке теж зустрічається, до того ж часто-густо. У такому разі слід домовитися з графом Тулузьким і надіслати спеціальну комісію, на що натякнув і сам Орсіні. І ні до чого турбувати цими справами брата Гільйома із Сен-Дені, котрий якнайменше мріє займатися ревізією знахабнілих церковних і світських ієрархів.

Нарешті, на початку чергового абзацу я побачив знайому назву «Артигат». Невеличке село на березі Лези, кілька десятків будинків, де живуть здебільшого рибалки та вівчарі. Саме туди зібрався брат Умберто, й саме там він безвісти зник. Я зітхнув і став читати уважніше.

Спочатку я нічого не зрозумів. Сумлінний брат Умберто викладав історію якогось Санксі де Гарра, що приїхав до Артигата з Басконії, чоловіка Бертранди де Ро. Обвінчалися вони двадцять один рік тому, від цього шлюбу мають єдину дочку Жанну, котрій цього року має виповнитися двадцять…

Око зачепилося за дивну деталь — селяни чомусь писалися із префіксом «де», немов Куси або Рогани. Втім, брат Умберто пояснив і це. «Де» — лише місцева традиція. Де Гарр міг володіти хутором Гарр, млином Гарр або однойменним сараєм, а також бути нащадком якогось Гарра, тобто з його роду.

Ну, проти традиції не підеш.

Я хотів був уже читати далі, сподіваючись добратися до суті, але тут помітив на полях дрібні охайні літери. Його Високопреосвященство говорив про якісь позначки… «Дивися вище». Це ж перо підкреслило дату-рік переїзду родини Гаррів до Артигата. А вище…

Шукав я недовго. Гарри переїхали до Артигата того ж року, коли сеньйор д’Еконсбеф одержав у своє ленне володіння даний округ.

І Орсіні не вважав це випадковим збігом.

Я сподівався, що йтиметься про Санксі де Гарра, але помилився. Брат Умберто писав про його дочку. Отже, Жанна де Гарр, «лицем миловида, вдачею жвава, місцевою говіркою володіє погано, позаяк змалку висловлюється басконською…».

Я мимохіть усміхнувся. Устав Святого Бенедикта, що визначав останні двадцять років моє життя, досить терпимий навіть до таких заблуканих овець, як я. Коли мені починає до смерті набридати риба, отець Сугерій супить брови й повчально пропонує вживати м’ясо. Я й вживаю, причому без особливих докорів сумління. Про міцні напої навіть згадувати не випадає, адже, як то кажуть, «слався сік вина священний, ґроном пінним порожденний; стіл, тобою благословенний, сповнений благодаттю».[6] Усе так, та от щодо Євиних дочок компромісів не передбачалося. їх слід уникати в кожному разі, а коли це неможливо, розмовляти, потупивши очі й лише про речі духовні. Цікаво, а читати про них дозволено? Ймовірно, так, інакше Його Високопреосвященство не став би піддавати мене такій спокусі.

Отже, Жанна де Гарр — миловида пустунка, що теревенила з подругами сумішшю басконської та «ланг д’ок», до чотирнадцяти років зростала в батьківському домі, вчилася прясти