Читати книгу - "Овернський клірик"

«А про що ще він запитував?» — хотів поцікавитися я, але стримався. П’єр і сам скаже.

— Він запитував про брата Ансельма. Він хвалив брата Ансельма. Він хвалив вас, отче Гільйоме. Він називати… називав вас дуже вченим і дуже розумним.

Ну, певна річ!

— Він, напевно, хотіти… хотів, щоб я розповів про вас щось. Але я не розповідав щось. Я мовчав. Він дуже хитрий, Його Високо… преосвященчество…

— Високопреосвященство, — механічно виправив я.

— Високо-прео-священ-ство, — доклавши чималих зусиль, насилу вимовив П’єр. — Він вирішив, що я — зовсім дурний.

На П’єровій фізіономії раптово розцвіла усмішка. Орсіні явно недооцінив мого нормандця.

— А я згадати байка… Байку. Про те, як лисиця хотіла обдурити зайця.

Ніколи не думав, що вивчення байок буде настільки корисним. Втім, П’єр і без читання «Робертового Ромула», схоже, не з тих простаків, які дозволяють обвести себе круг пальця. Навіть тим, хто в червоних капелюхах.

— Він хотів дізнатися щось, — повторив нормандець. — Про вас щось, отче Гільйом. І про брата Ансельма щось. Він думати… думав, що я не помітити, як він хвалив брата Ансельма, але ще навіть не розмовляти з ним.

— Не будемо засуджувати Його Високопреосвященство, — примирливо зауважив я.

Брат Петро раптом гмикнув і проказав щось «ланг д’уї». Цього разу його нормандська вимова була справді страшенною.

— Так кажуть у нас у селі, — повторив П’єр. — «Наша хитрість хоч у свитці, та ще й при поганій пиці… Але теж згодиться!».

— Як-як? — я мимохіть розсміявся, і П’єр із задоволенням повторив ще раз.

Орсіні викликав мене надвечір. Його Високопреосвященство сидів, обклавшись сувоями та щось занотовуючи в невеличкій книжечці.

— Сідайте, брате Гільйоме, — почав він, не відриваючись від роботи. — 3 вашої ласки довелося тягти весь цей тягар із собою. Дещо переплуталося, і я, грішний, уже кілька разів згадував вас не найкращим чином.

— Прошу мені пробачити, — смиренно відповідав я. — Якби я знав, що настільки потрібен Вашому Високопреосвященству…

— То сховалися б де-інде ще далі, — коротко розсміявся він. — Брате Гільйоме, завтра вранці ми повертаємося до Сен-Дені. Як ви вже, напевно, здогадалися, мені потрібна ваша допомога. Я спеціально приїхав сам, а не послав своїх людей, щоб ви часом не вирішили відкласти нашу зустріч на невизначений час. Насамперед — прочитайте.

Пещена біла рука метнула в мій бік невеличкий сувій. Я ледь устиг перехопити його.

— Читайте! — нетерпляче кинув Орсіні.

Я знизав плечима й розгорнув пергамент. Єпископ округу Пам’є повідомляв Його Високопреосвященству про те, що такий собі Умберто Лючіні зник після поїздки до села Артигат і всі спроби знайти його виявилися марними.

— Це була ваша людина, Ваше Високопреосвященство? — поцікавився я, починаючи дещо розуміти.

— Один з найкращих з-поміж моїх людей, — Орсіні смикнув щокою. — Його, звісно ж, не знайдуть. Я здогадуюся, хто його прибрав і за що. Але річ не в цьому…

Кардинал замовк, даючи мені змогу впоратися з подивом. Пам’є — це, здається, неподалік від Тулузи. Місця, звичайно, неспокійні. Вальденси, а в останні роки — катари[4]. Не дивно, що кардинальського посланця «прибрали», — як висловився Його Високопреосвященство. Але ж до чого тут я?!

— Півроку тому Курія отримала відомості, що в окрузі Пам’є діються дивні речі, — кардинал заговорив спокійно, дещо приглушеним голосом. — Єпископ — монсеньйор Арно де Лоз — лихвар і перелюбник, тамтешній сеньйор — Гуго д’Еконсбеф — катар і, можливо, сатанист, церкви порожніють, селяни справляють шабаші й поклоняються цапу з кривими рогами. А над усім цим стоїть його світлість граф Тулузький, котрий робить усе, щоб відгородити своїх гідних підданих від нашого втручання…

— Ну то й що з того? — доволі неввічливо поцікавився я. — «І ти, Віфлеєме, земля Іудина, нічим не менший за воєводства Іудині…»[5]

— Не богохульствуйте, брате Гільйоме! — його Високопреосвященство знову скривився, та я бачив, що він цілком мене розуміє. Те, що діялося в окрузі Пам’є, — звичайна картина для всієї Окситанії. Звісно, такі розповіді, точніше, оповідки, слід було б одразу ж ділити навпіл, а ще краще — на чотири, й лише по тому це обговорювати. Але те, що на південь від Луари неспокійно, а графи Тулузькі якнайменше бажають допускати в свої володіння представників Рима, — річ цілком зрозуміла.

— Зазвичай ми вирішуємо такі питання без особливих труднощів, хоча й не так швидко, як хотілося, — вів далі Орсіні. — Граф Тулузький теж не прагне відкритого скандалу, тож у принципі можна позбавити єпископа посади й порадити сеньйорові д’Еконсбефу іноді з’являтися в церкві, щоб не бентежити підданих. Це ми зробимо. Але в окрузі Пам’є сталося ще дещо…

Він постукав пальцями по столі й розгорнув наступний сувій — більший, проте читати його не став. Було помітно, що Його Високопреосвященство вагається.

— Якийсь час тому в окрузі Пам’є відбулося… точніше було скоєно дещо, що підпадає як під карний, так і під церковний суд, — цього разу слова було дібрано дуже ретельно. — Справа гучна, й у Курії вирішили, що місцева влада зайве затягує її вирішення. Більше того, у нас склалося враження, що справу розслідують неправильно, намагаючись приховати деякі важливі докази…

Я ще й досі не розумів. Що ж, і таке трапляється…

— Так, справа гучна, неприємна, та все ж таки дрібна, тому я вирішив не їхати сам, а відправити туди брата Умберто. Він людина досвідчена й має міцну руку…

— Мав, — не втримався я.