Читати книгу - "Смертельний круїз"

— Ні, не може бути, — думаючи про щось, сказав Сашко. — Справді, навіщо якомусь матросу їх убивати?

— А капітан? — чомусь запитав Андрій.

— Що — капітан? — не зрозумів Сашко. — Ти його підозрюєш? Але він був з нами, коли Настя… Коли з Настею це трапилося.

— А хто ж тоді? — роздратовано запитала Оксана.

Вона хотіла ще щось сказати, але не встигла: повернувся Григорій, приніс чай, лимонний сік, мінеральну воду. Він вправно лівою рукою наливав чай і змішував у склянці кислий сік із водою для Наталі.

— Будь ласка! — Григорій зробив жест до напоїв. — Капітан каже, що через шторм ми просуваємося не так швидко, як хотілося.

— Ми повертаємося? — не зрозумів Андрій.

— Ні, до Болгарії звідси найближче, — пояснив Григорій. — Капітан вважає, що зволікати не можна. Слід якнайшвидше дістатися до будь-якого порту.

— Ти там проходив повз каюти, — звернулася до Григорія Оксана. — Не чув, як Ігор? Що він…

— Тихо в нього, — запевнив Григорій. — Заснув, мабуть.

— Ану, ходімо всі разом, провідаємо його, — похмуро запропонувала Оксана. — Чогось мені тиша останнім часом геть перестала подобатися…

Усі стривожилися після таких слів Оксани, повідставляли чай, підвелися; Наталя допила розбавлений сік і також встала з усіма. Григорій пішов попереду, а слідом рушили четверо друзів.

Підійшли до каюти Максима, в якій лишився Ігор, і Андрій постукав у двері.

— Ігорю! — покликав друга Андрій. — Як ти? У тебе все гаразд? Озвися!

Але з каюти не долинало жодного звуку. Ігор не відповідав. Усі почали насторожено переглядатися. Сашко не витримав і з усієї сили почав гамселити в двері.

— Ігорю!!! — кричав Сашко. — Відчини! Ігорю!

На шум і крик прийшов виразно втомлений Микола. Його неначе щойно відірвали від нагальної справи.

— Що за шум? — невдоволено запитав він. — Щось сталося? Знову?

— Ігор не відповідає з каюти, — пояснила Оксана.

— Спить? — капітан запитально глянув на Григорія.

— Мабуть, випив, і… — вирішив той.

— Треба відчинити, — тяжко дихаючи, говорила смертельно бліда Наталя. — Виламати двері!

— Ану! — Андрій щосили почав штовхати двері плечем.

— Чи забули? — пильно глянув на Андрія капітан. — Двері відчиняються назовні…

Розгублений Андрій відійшов від дверей.

— Чогось я й справді — не того…

— Спокійно, не нервуйте, — мовив Григорій. — Зараз відчинимо.

Матрос спробував відчинити двері, але ті не піддавалися. Григорій пробував ще і ще, але без жодного результату.

— Зачинено зсередини, — глянув Григорій на капітана. — Намертво. Доведеться взяти інструмент… Щоб відчинити.

— Неси, — стурбовано відповів Микола.

Григорій хутко пішов і так само швидко повернувся. Поки його не було, всі вслухалися: що там, за дверима каюти?

А Григорій за допомогою якоїсь величезної залізяки й хитромудрого пристрою хоч і не одразу, але відчинив двері.

Усі, штовхаючись, буквально увірвалися до каюти. Те, що вони побачили, примусило Оксану істерично закричати. Наталя знепритомніла. Сашко ледь устиг підхопити її. Андрій застогнав, зціпивши зуби. Капітан і матрос мовчали.

На стільці біля ліжка сидів мертвий Ігор із викруткою-заточкою в грудях.

Андрій і Григорій кинулися до нього, але було зрозуміло, що хазяїну яхти вже нічим допомогти не можна.

Сашко виніс Наталю в коридор, де та розплющила очі.

— Сашку, мені дуже погано, — прошепотіла Наталя. — Віднеси мене до нашої каюти…

— Так, зараз, — захвилювався Сашко. — Потерпи, люба.

Він поніс дівчину до їхньої каюти, а в Максимовій, де знайшли Ігоря, ридала Оксана. Андрій не знаходив собі місця.

— Як це?! — запитував він у всіх. — Як? Сам себе? Чи хто? Хто? Я нічого не розумію…

— Аж по руків’я… — зауважив капітан. — Самому собі так не засадиш…

— Але хто б міг проникнути до замкненої каюти? — міркував Григорій. — Може, він і справді сам себе… З горя?

— Нісенітниця! — обірвав його Микола. — Мені зрозуміло, що вбивця — серед нас. Нікому не можна залишатися на самоті. Всім потрібно слідкувати один за одним, як кажуть. Швидше б ми дійшли до порту…

— Але навіщо ці безглузді вбивства? — в розпачі питав Андрій. — Навіщо?!

— Якби ж знати, — знизав плечима капітан. — Знати, хто і з якою метою…

— А може, це ти, капітане, відправив на той світ наших друзів?! — закричала Оксана. — Га?! Зізнавайся! Хто, крім тебе, міг це зробити?!

— Припиніть істерику! — гаркнув Микола. — І не городіть тут казна-що! Ігор був моїм другом, а не просто власником яхти!

— Оксано, ти не те говориш! — гаряче переконував дівчину Андрій. — Капітан був з нами, коли…

— Я нікому не вірю! — вигукнула Оксана.

— А це цілком справедливо, — раптом спокійно промовив Микола. — В нашій ситуації.

Наталя і Сашко сиділи в каюті, тісно притулившись одне до одного. Наталю Сашко не так обіймав, як підтримував, аби та зовсім не звалилася на ліжко. Вона, неприродно бліда, аж якась зелена, дихала все важче. Сашко розгубився, був зовсім безпорадним після всього баченого, пережитого, з хворою Наталею поруч…

— Як ти, Наточко? — запитав він, хоча звучало це доволі недоречно.

— Схоже, мене геть захитало… — прошепотіла дівчина. — Раніше такого не бувало. Мені погано, Сашку… Слабкість, холодний піт… Мене нудить… Вибач, мені треба в туалет…

І Наталя, за допомогою Сашка, хитаючись, пішла до туалету. Дівчина схилилася над унітазом, спробувала виблювати, але їй це не вдавалося. Після кількох невдалих спроб Сашко змушений був