Читати книгу - "Метафiзичне Кабаре"

__________

* Якщо життя і смерть можливі, то все в житті можливе. Навіть те, що ваш ангел-хранитель підар або що ельфи й гноми справді існують на власний страх і ризик, за умови, що вони не надривають парадигми реальності, бо якщо надривають, то хтось пізніше мусить мозольно церувати цю подерту завісу заперечення, але хто? Одноріг своїм стертим рогом? Сирени? Сирени вимерли від хімічних миючих засобів, які руйнують біологічну рівновагу, бо сиренами колись ставали гарні дівчата, котрі не підмивалися.

— Жужу, перестань займатися своїм надірваним мисленням, краще віддайся аналізові майстрів, чим ти досі займався. — Джонатан хотів повернутися до читання «Le Monde», перерваного розповіддю італійця.

— А чом би й ні, — втішився Жужу. — Дещо для тебе, Джонатане, про створення Адама. Пам’ятаєш ту сцену, коли Бог торкається пальцем Адамового пальця, аби вдихнути у нього життя і витягнути з болота, тобто з глини.

— Ти говориш про Бере… про той фрагмент Книги Буття розділ 2, вірш 7?

— Ні про який фрагмент я не говорю, — різко заперечив Жужу. — Ціла велетенська фреска у Сикстинській каплиці. Я вигадав Антисикстинську каплицю. — Він гортав записник, шукаючи начерк. — Десь подівся… — Жужу відклав нотатки. — Уявіть собі, — він вимахував запаленою цигаркою, — ту ж фреску, але на мить пізніше. Бородатий Бог Отець простягає руку, прагнучи вдихнути життя в щойно створеного Адама, і от-от має його торкнутися, бракує міліметра, так, як на фресці у Сикстинській каплиці, але, побачивши первородний гріх, Каїна, а пізніше решту людства, відсмикує простягнутий палець і стукає ним собі по чолі. Адам залишається здерев’янілий у болоті. Бог Отець — усміхнений, задоволений, що уник клопотів, від яких опинився за міліметр. Як вам це подобається?

— На мою думку, малювання портретів уже є гріхом, отож решта твого проекту є його природним, грішним наслідком. — Джонатан намагався бути поважним і знудженим.

— А на думку мого катехита, — Вольфґанґ обнюхав цигарку Жужу, — вживання наркотиків є гріхом. Це свинство ушкоджує нервову систему.

— Краще постукай себе у свою нервову систему, перш ніж розповідати дурниці. — Жужу відчув себе переслідуваним некурящою більшістю. — Я палю делікатну травичку, їм екологічні грибочки. Ніяких штрикавок з хімікатами. У мене буває враження, що мені впорстнуто кольори; голова розколюється на уламки світлистих іскор і веселок. Зрозумійте, легкі наркотики є каталізаторами свідомості. Після грибків людина виходить за межі часу й простору. Левітуєш, гравітуєш, трансцендентуєш у інші буття, зорі, океан, розмовляєш із духами предків, птахів, дерев, тисячоразово народжуєшся і тисячоразово помираєш від усіх хвороб світу, і тобі байдуже, бо ти абсолют. Коли ти повертаєшся до повсякденної реальності, виникає таке враження, наче входиш до затишної клітки. За тобою замикають чергові брами, гинуть простори. Замість бути мандрівною, абсолютною точкою всесвіту, ти відчуваєш, як у тебе ростуть руки, ноги. Над тобою затраскується череп, який відокремлює мозок від безконечності вражень, і для того, щоб приховати сліди вибуху, голова поростає волоссям. Чогось стає шкода. Цієї нескінченності, свободи. Нормально наша свідомість заплутана в павутині причин і наслідків, у петлі часу. Поміж прагненням і безкінечністю існує порозуміння. Для психіки прагнення є тим самим, чим для фізики нескінченність — вічним поспіхом у безмежжі несповненого. Ех, шкода.

— Кінець? — упевнився Джонатан, щось занотовуючи на полях газети. — Залишивши поза увагою термінологію, ти, Жужу, розповів про кабалістичне трактування tsimtsum*, або ж історію ув’язнення пресвітлих душ у тілесності. Позаяк у твоєму описі вчувалися іскри — душі, ув’язнені в тілі людини.

— Непогана річ кабала, святі й рабини покурювали травичку, га? — втішився Жужу.

— Ні, — споважнів Джонатан.

— Послухай, це повинно пасувати до твоєї кабали. — Вольфґанґ пригадав розповіді сестри, яка допомагала при пологах. — Гедвіґ каже, що народження людини вкрай болісне, бо у людини надто велика голова. Така велика, що при пологах надрізують жіночу проміжність, аби вона не тріснула. Після первородного гріха Бог засудив Адама до важкої праці, а Єву до болісних пологів. Перед заподіянням гріха пращури мали невеликі голівки, але, з’ївши плід з дерева пізнання, вони стали інтелігентнішими, через це у них надміру розрослися голови. Коли б людина не мислила, у неї була б невеличка голівка і вона б не страждала, принаймні під час пологів. Цікаво, чи не так?

— Ні, — заперечив Джонатан. — Ви не розумієте, про що говорите, ви нічого не розумієте. Яка кабала? Які грибочки й пологи?

— Перепрошую, але що такого ми не розуміємо? — Карі очі Жужу сльозилися від диму.

— Того, що я нічого не розумію.

_________

* Перші в історії людства археологічні розкопки мали метафізичний сенс. Експедиція під проводом Симона Ворожбита близько 1930 років тому (про Симона Ворожбита згадано у Діяннях Святих Апостолів) не цікавилася* загиблими цивілізаціями. Перекопуючи піски пустелі, вона намагалася відшукати черепки прагорщика, що луснув під час космічної катастрофи, себто tsimtsum. У глиняному горщику Бог заклав божественну енергію. Її сила розсадила глину. Іскри Божого світла розпорошилися в темряві та вгрузли в матерії. Спасіння себе, Бога, світу мало б полягати у вивільненні цих Божих іскор. Симон Ворожбит і його послідовники, перетрушуючи піщані надми, міркували логічно: позаяк ми маємо душу, що містить іскру Божу, то належить повернути їй стан могутності з-перед tsimtsum. Вони розумували практично: коли вже ми видобудемо з матерії іскри Божі, треба буде скласти їх у прагорщику, там, де вони спершу містилися. Отож необхідно відшукати черепки горщика й склеїти їх. Про те, чи відшукали симоніани горщик, можна було б довідатися, організувавши археологічну експедицію для пошуків їхніх засипаних піском скелетів, оскільки про пізнішу долю секти історичні джерела мовчать.

_________

* Вас, мабуть, цікавлять письменники, котрі мешкають у Парижі. Почнемо від Монмартру — там у сорокових-п’ятдесятих роках мешкав Селін, автор книги про огидність життя, яка називається Мандрівка до краю ночі. Під час війни Селін займався звичними справами: лікував хворих (він був шанованим лікарем), розводив котів* (він цінував їх за відсутність літературних уподобань) і писав (не надто прихильно) про євреїв. Після війни Селіна слушно визнали нігілістом, антисемітом і колаборантом. Походження нігілізму й антисемітизму не надто добре відоме, отож Селіна уникали, про всяк випадок. Як зачумленого.