Читати книгу - "Метафiзичне Кабаре"

Нижче від Монмартру, у будинку дев’ятнадцятого століття, колишньому готелі, в ніч на 25 січня 1855 року повісився геніальний романтичний письменник — Жерар де Нерваль. Готель, у якому знайшли підвішеного до стелі письменника, розташувався на розі вулиць Ліхтарної та Темної. Нерваль був генієм, отож відомі дата його смерті, вулиця і номер готельного покою, в якому він сконав. Ніхто, натомість, не зайнявся увічненням пам’яті паризького графомана сімдесятих років, котрий у напливі натхнення відгриз собі пальці правої руки, вбив у них сталеві гачки і, плямуючи папір, помер від втрати крові.

Не всі літератори накладають на себе руки. Існують і такі, що помирають довго, гідно і в муках, а пізніше пишна жалобна процесія супроводжує труну відомого письменника на славетний цвинтар Пер-Лашез. Так трапилося із Оскаром Вайлдом, котрому на паризькому цвинтарі споруджено чудовий пам’ятник із білого мармуру. Вайлд помер від раку пеніса. Йому відкраювали геніталії шматок за шматком у міру прогресування хвороби. Свіжу рану прикривали сирим телячим м’ясом, що, на думку тогочасної медицини, могло заспокоїти апетит раку. Походження цієї смертельної хвороби і методи її лікування, так само як і нігілізму, не були відомі. Казали, що рак пеніса є Божою карою за содомію — Вайлд відсидів півтора року в тюрмі за розбещення лорда Алфреда Даґласа. Ну і прошу, ось куди приводить мистецьке життя, — нотував він у камері, — і що з того, що воно може завести до набагато гірших місць. Із в’язниці Вайлд писав своєму коханцеві листи, рівні найкращим проповідям. Ось один із фрагментів: Мить навернення є миттю ініціації. Ба більше, вона є тим, завдяки чому ми міняємо минуле, вона є скарбом християнства. Адже у грецьких гномонах написано: «Навіть боги не здатні змінити свого минулого».

На тому ж цвинтарі, у романтичній алеї під дубами, де руйнуються склепи польських емігрантів дев’ятнадцятого століття, на яких затерті написи прохають перехожого про побожну згадку, стоять два мармурові саркофаги: Мольєра і Ла Фонтена. Вони були встановлені тут у часи, коли нововідкритий 1802 року цвинтар Пер-Лашез не був ще a la mode і потребував реклами. Гробівці Мольєра та Ла Фонтена порожні. Рештки цих двох славетних людей так і не змогли відшукати. Але це не означає, що в тих могилах нічого немає; у них поховане повітря, а повітря є пневмою, а пневма — духом, а Дух Святий — натхнення пророків та поетів, який тхне, коли йому заманеться.

____________

* Оті коти були наслані чотирма реформованими рабинами, аби шпигувати. Проблема полягала в тому, чи не завдають вони тваринам кривди, бо ж у такого антисеміта коцюри їстимуть усе некошерне*. Увесь план, таємно підтриманий Синедріоном, мало не зламався, але було підтверджено, що підіслані коцури не конче мусять їсти кошерне, позаяк вони кошерно мислять. Таким чином невинних коцурів підсунули тому жидодерові Селінові,і, ясна річ, він їх з’їв, проте не через антисемітизм, а лише через нігілізм.

____________

* — Чи кошерний обрізаний статевий член? — спитала Беба, відкраюючи виделкою шматок біфштекса.

Жужу засміявся, побачивши здивовану Джонатанову міну.

— Вона незаймана, вибачте панні наївне запитання.

Беба стенула плечима і поправила облизаною виделкою вплетені у волосся ружі.

— Ой, ці чоловіки точнісінько, як діти.

— От тільки з цих дітей виростають чоловіки. — Жужу посміхнувся до всіх, не знаючи добре, кого обдарувати виключністю своєї відповіді.

— Чому Вольфґанґ їсть салат, а не хоче їсти м’яса? — Споживши біфштекс, Беба зацікавилася уподобаннями своїх гостей.

Студентові не вдалося прикрити салатом стікаючу кров’ю котлету, нагота якої прозирала крізь зелені листочки.

— Вегетеріанці вегетують, — застеріг Жужу. — Чи відомо вам, що те, що ми їмо, впливає на наше посмертне життя? — Він хапливо наклав собі на тарілку порцію салату. — Мій вуйко з Америки помер п’ять років тому. — Жужу запив салат пивом. — Пізніше померла його друга дружина. Для того щоб її поховати, відкрили могилу і знайшли там струхлявілу вуйкову труну та неторкнуте хробаками тіло. Агенти з похоронного бюро сказали, що тепер дедалі більше покійників не розкладаються, бо продукти харчування містять занадто багато консервантів. Замість розсипатися на порох, трупики консервуються, наче в маринаді. Невдовзі усіх треба буде кремувати, інакше не розкладатимуться. Бідний вуйко, — зітхнув Жужу. — У нього навіть життя було нелегким: будучи сицилійцем, він одружився із американкою — сучасною, тренованою, спритною, і через півроку подружнього життя мав її досить. Утік до Нінетти, також італійки з Неаполя. Вони разом оселилися в Нью-Йорку по Східній вулиці, номер 130.

Нінетта щодня місила тісто на піцу, макарони. Вона була чарівна, мовчазна і побожна. Американка прийшла до їхнього крихітного помешкання і померла чи наклала на себе руки із ревнощів, для мене це не зовсім ясно. Перед смертю вона змусила вуйка пообіцяти, що він залишить її тіло на їхньому єдиному столі посередині помешкання. Вуйко дотримав слова, адже остання воля покійної свята, а недотримання її приносить нещастя. Ба більше, для сицилійця порушити дане слово рівнозначно втраті честі.

Американка не мала й грама жиру, дуже швидко всохла й почала розсипатися. Нінетта щодня стирала пил, прибираючи на столі рештки першої вуйкової дружини. Вуйко та Нінетта були бідні, але щасливі. Вони мали тільки того одного стола, а на ньому американку, яка розсипалася із помсти. Американка мстилася, розпадаючись на пил і порох, бо була, на щастя, сучасною і невіруючою, інакше навідувалася б у вуйків дім як привид. Вуйко та Нінетта були католиками, отож не боялися невіруючої американки на столі. Через два роки, під час великого великоднього прибирання, Нінетта висипала совок, наповнений прахом американки, до мішка зі сміттям і витерла начисто стіл.

— А чому американка розсипалася на порох, а вуйко начисто законсервувався? — Вольфґанґ замислився над розповіддю Жужу про пристрасть, смерть і кохання.

— Це довоєнна історія. Вуйко одружився з американкою на початку двадцятих років, у ті часи не було консервантів. А помер нещодавно, отож мав доволі часу