Читати книгу - "Співучасть у злочині"

співучасть, причому у формі співвиконавства. А якщо ні, то не можна говорити про наявність цієї кваліфікуючої ознаки. Можна тільки шкодувати, що вищі судові інстанції в зазначених роз’ясненнях відступили від теорії кримінального права. Ніякі благі спонукання не можуть тут бути пробачливими обставинами”[54].

Саме тому ПВСУ у Постанові «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» від 30 травня 2008 р. № 5 виправив власну помилку, зазначивши, що «згідно зі статтею 26 КК співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Тому у разі, коли із групи осіб, які вчинили зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, лише одна особа є суб’єктом злочину, а решта осіб внаслідок неосудності або у зв’язку з недосягненням віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, чи з інших підстав не можуть бути суб’єктами злочину, дії винної особи, яка за таких обставин притягується до кримінальної відповідальності, не можна розглядати як вчинення злочину групою осіб».

Такі уточнення є справедливими, особливо з урахуванням необхідності посилення правової охорони потерпілих від цих злочинів[55].

Використання придатним (у розумінні кримінальної відповідальності) суб’єктом неосудного чи неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності, (посереднє спричинення, посередня винність, посереднє виконання) не є співучастю. У цьому випадку кримінальна відповідальність може бути покладена тільки на осудного, дорослого злочинця, який є суб’єктом кримінальної відповідальності.

Таким чином, кількісна ознака, що характеризує інститут співучасті з об’єктивної сторони, припускає участь в одному й тому самому злочині двох або більше осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності. Умисне ж використання винним зі злочинною метою неосудних або осіб, які на вимогу ст. 18 КК України не досягли віку кримінальної відповідальності, не утворює співучасті у злочині і розглядається як різновид посереднього виконавства.

Не утворить співучасті також використання винним у процесі вчинення злочину тварин, механізмів чи агрегатів. Також як малолітні чи неосудні, зазначені предмети визнаються не співучасниками, а знаряддями посягання.

Другою об’єктивною ознакою співучасті у злочині є спільність вчинення злочину чи злочинної діяльності. Для співучасті, крім кількісної ознаки, необхідно встановити, що винні брали саме спільну участь у вчиненні одного й того ж самого злочину, і виключити простий збіг діяльності декількох осіб, кожна з яких вчиняє злочин самостійно. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність, аналіз юридичної літератури, а також матеріалів постанов Пленумів Верховного Суду України дозволяють визначити, що спільність як об’єктивна ознака співучасті в матеріальних складах полягає в тому, що: а) органічний взаємозв’язок співучасників, тобто дії кожного є необхідною умовою для злочинних дій інших; б) злочинний результат їхніх дій (бездіяльності) є загальним для всіх співучасників. Спільні суспільно небезпечні діяння породжують спільний злочинний наслідок[56]; в) діяння кожного із співучасників знаходяться в причинному зв’язку із загальним злочинним результатом. Вона має вираження в тому, що винні особи у взаємозв’язку вчиняють умисні злочини і спільно заподіюють злочинний результат. Отже, зусилля винних при спільній діяльності поєднуються. Кожен із них виконує свою частку єдиного злочину, чим сприяє здійсненню намірів співучасників[57].

У теорії кримінального права цю ознаку віднесено до розряду об’єктивних на тій підставі, що спільність належить до діяння, яке розглядається в межах об’єктивної сторони злочину. Разом із тим, і діяння, і спільність дій співучасників нерозривно пов’язані із суб’єктивною стороною. А. В. Наумов у цьому зв’язку зазначає, що, в принципі, можна говорити навіть про одну ознаку співучасті — про спільність дій співучасників, але ця ознака має специфіку як в об’єктивній, так і суб’єктивній площини, у зв’язку з чим ці сторони спільності злочинної діяльності розглядаються в теорії самостійно[58].

В. К. Грищук називає спільність участі суб’єктів у вчиненні злочину об’єктивно-суб’єктивною ознакою співучасті у злочині[59].

На думку П. Л. Фріса, спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину має місце тоді, коли діяльність одного співучасника доповнює діяльність іншого, що дозволяє досягти сумісного для них суспільно небезпечного наслідку. Однак, якщо така спільна діяльність має лише зовнішній (виключно об’єктивний) характер і позбавлена внутрішнього, усвідомленого зв’язку, то не можна говорити про співучасть в єдиному злочині. У цих випадках винні мають нести самостійну кримінальну відповідальність, незважаючи на те, що об’єктивно їх діяльність стала причиною спільного, єдиного для них злочинного наслідку. Сумісність дій співучасників матеріалізується у спільному єдиному для них наслідку, наявності причинного зв’язку між діями кожного співучасника і наслідком, що настав, а також у створенні умов здійснення дій іншими співучасниками[60].

Для наявності об’єктивної сторони співучасті необхідною є також спільність дій осіб, які беруть участь у вчиненні одного й того самого злочину, що передбачає таку діяльність учасників, яка є взаємодоповнюючою і спрямована на досягнення єдиного злочинного результату[61].

Отже, при посяганні на охоронюваний законом про кримінальну відповідальність об’єкт дії співучасників завжди є взаємозалежними, суспільно небезпечне протиправне діяння вчиняється