Читати книгу - "Чужі скелети"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Іванівна з нотаріусом не розуміли, та Сахновського це мало переймало. Він уважав, що такого пояснення, із вживанням складних іноземних слів, цілком досить. Не розкривати ж перед першими зустрічними душу і не намагатися ж розтовкти їм те, що сам для себе ще не остаточно втямив. У Антона Сахновського було бажання кинути все в суєтному Києві та знайти себе, нового, тут, де народився і виріс. По суті, народитися вдруге. Переродитися, наче гусінь, яка стає метеликом. Стати з пихатого красеня-лебедя гидким каченям, якому треба чимало зусиль, аби довести всім своє право на життя. Але причини виникнення такого бажання не поясниш двома, трьома, чотирма — взагалі не поясниш словами.
Тому Антон вирішив нічого не розтлумачувати. Самі все побачать.
— Отак, — промовив нотаріус після невеличкої паузи. — Міняєте, значить, столицю на провінцію…
— Всюди люди живуть, — відповів Сахновський.
— Чим збираєтесь тут зайнятися?
— Я хірург. Непоганий, між іншим. Зв’язків у Києві більш ніж досить. Займуся тут лікуванням людей. Ви ж тут у разі чого до столиці спішите? Гадаєте, там краще полікують, ніж у міській чи навіть районній лікарні? Значить, скоро тікати не будете.
— То у вас, я бачу, планів громадьйо, — протягнув нотаріус. — Ну, нехай… Спробуйте… Взагалі-то вас тут можуть і з’їсти без солі, але — спробуйте.
— Невже в Жашкові їсти нема чого, крім людей? — спробував пожартувати Сахновський.
— Ви ж чудово розумієте, про що я, — відповів нотар.
— Люди тут узагалі-то непогані… — вклинилася Іванівна. — Тільки ж бачте, місто маленьке, всі всіх знають. Можна сказати — село… Та ще й по трасі…
— До чого тут траса? — не втямив Антон. — І не треба наперед лякати. І шукати якихось там причин, аби пояснити, чому ми всі тут такі. Працювати слід, чужі гроші не рахувати, і все буде добре. Поки не знаю, чи в мене щось вийде, але вже хочу спробувати. Продати хату завжди встигну, правда?
— Залежно, за які гроші, — філософськи розсудив нотаріус, глянув на годинник, почав збирати папери. — Ну, раз таке діло, звертайтесь. Послуги юристів вам тут знадобляться, коли такий серйозний якір кидаєте. Чим зможу — допоможу.
Чоловіки потисли один одному рук, і нотар поквапився геть із почуттям виконаного обов’язку.
Причому так перейнявся цим почуттям, що на ходу почав здирати з шиї краватку. Правильно, для чого цирліх-манірліх, коли київський гість насправді — свій, жашківський хлопець…
7.Іванівна, навпаки, не поспішала йти.
Замість роздивлятися несподівану спадщину, Сахновський понад годину розмовляв із сусідкою тут-таки, на веранді, за столом, укритим старенькою клітчастою клейонкою. Від жінки він дізнався багато чого і про їхні стосунки з покійною тіткою, і про саму Іванівну, і про те, як тітка Галя пішла з життя.
Колись давно Іванівна працювала в їдальні при автовокзалі. З середини дев’яностих років, коли вся країна переходила навіть не на ринкові, а на базарні стосунки, вона почала суміщати роботу з торгівлею. Потім покинула столовку, отаборилася на базарі, і тепер Іванівна, як Антон зрозумів із її слів, була там чимось на зразок одного з неформальних лідерів. Образно кажучи, входила в двадцятку найвідоміших людей жашківського базару і могла вирішити в його межах масу питань дрібної та середньої складності.
Галя Смерічка, навпаки, до базарної торгівлі якось особливої тяги й хисту не мала. Допрацювала до пенсії бухгалтером у понурій та нецікавій конторі, а потім повністю віддалася власному дому, саду та городу. Пенсії, такої ж понурої, як і контора, в якій тітка трудилася, вистачало на хліб, сало та рибні консерви. Решту меню забезпечувало присадибне господарство. Але активна Іванівна, яка теж давно жила без чоловіка і діти якої розлетілися по великих містах, не змогла, знову ж таки, за її словами, довго терпіти отаке бідування сусідки й подруги.
— Кажу, значить: Галко, не хочеш сама на базарі стояти — давай мені, я продам, — оповідала вона. — В неї ж, знаєш, і картопля, і огірки, і капуста, і яблука, і вишні, і груші… Все, що треба, значить. А консервація яка! Подивишся в погребі, там лишилося, думаю. Такі салати твоя тітка робила! Варення яке закручувала, он там смородина в саду біля паркана… Огірочки — солоні, мариновані, помідори… Знаєш, під замовлення я почала брать. Ну, спочатку Галка не дуже того, а потім нічо’, пішло. Грошей трохи завелося, жити почала під старість. Правда, звиняй, усі вони на лікування пішли… Без толку…
На цих словах Іванівна змахнула з кутика ока сльозинку краєчком хустки.
— На її гроші я не претендував, — мовив Антон, аби щось сказати — він не знав, що треба говорити в таких ситуаціях. — Та я й на будинок не дуже…
— Ти, Антоне, тітку забув! — категорично заявила Іванівна, і в цій категоричності була правда, тільки правда, і нічого, крім правди. — А вона про тебе, між іншим, завжди згадувала. Ось тільки все одно ніхто і нічим їй не допоміг би…
— Довго хворіла?
— Почалося десь років зо два тому. Спочатку ще нічого, вона навіть у поліклініку не ходила. А потім, перед минулою Покровою, так скрутило, аж я перелякалася. Ну, викликали «швидку», забрали сюди, до нас. Тоді повезли в Умань, я за машину домовилася. Там зробили якісь аналізи, повезли ще в Черкаси…
— До Києва не ближче?
— Ближче, — погодилася Іванівна. — Тільки там, кажуть, дорожче.
— Дорожче — чи кажуть?
— Дорожче, — впевнено сказала сусідка. — Значить, возили Галю кругом. Всюди сказали — рак. Операцію треба. Поки те, поки се, грошей же нема… Словом, коли на початку квітня її знову в лікарню взяли, то сказали: операція не допоможе. Місяць Галка в лікарні лежала, її не випускали. Я ходила щодня… Ну, хоч у лікарні вона, хоч дома, кінець усе одно один… Відійшла першого травня, поховали добре, на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужі скелети», після закриття браузера.