Читати книгу - "Домбі і син"

— Дуже, дуже хороша леді, і була в неї маленька донька, що сильно любила її,— повторило дитя.

— А коли бог визнав, що так треба, вона захворіла і померла.

Дитя здригнулося.

— Померла, і ніхто в цьому світі вже ніколи її не побачить, бо її поховали в землі, де ростуть дерева.

— В холодній землі? — спитала дівчинка і знову здригнулася.

— Ні, в теплій, — відповіла Річардс, з радістю підхопивши цю думку, — в теплій землі, де негарне дрібне насіння обертається в чудові квітки, в траву, у збіжжя і в багато чого іншого. Де гарні люди обертаються в світлих янголів і відлітають до неба.

Дитина, що було похнюпила голову, підвела її й стала пильно дивитись на мамку.

— Отож, — вела та далі, неабияк збентежена і цим допитливим поглядом, і своїм бажанням заспокоїти дитину, своїм раптовим успіхом і слабкістю віри у власні сили, — отож, коли та леді померла, — куди б її там не взяли, куди б її не поклали, — вона пішла до бога. І вона благала його, та леді,— казала Поллі, украй розхвильована, — навчити її дитину щиро вірити в це: хай би вона вірила, що її мамі там дуже добре, хай би знала, що мама завжди любила і любить свою донечку, хай би сподівалася і була готова (о, так, усе життя була готова!), що одного дня вона стрінеться там зі своєю мамою і вже ніколи, ніколи не розлучиться з нею.

— То була моя мама! — скрикнула дівчинка, схопилася з дзиглика і обняла Річардс за шию.

— І серце дитини, — Поллі притиснула її до своїх грудей, — серце маленької донечки було настільки повне віри, що коли вона почула про це від чужої жінки, мамки, яка й не вміла все те розказати як слід, але сама була мамою дітям, — то втішилась і вже їй не було так самотньо, і вона обняла мамку міцно, і плакала, а потім так обережненько погладила немовлятко в мамки на колінах, — отак, отак, отак!.. — примовляла Поллі, пестячи кучері дівчинки й поливаючи їх сльозами. — Ось і все, моя голубонько.

— Оце так-так, міс Фло! Оце б ваш тато розсердився! — гукнув з порога голос, що належав невисокій на зріст, смаглявій дівчині років чотирнадцяти, з кирпатеньким носом і чорними, мов агат, очима. — І це при тім, що вам якнайсуворіше заборонено ходити до мамки і докучати їй!

— Вона зовсім не докучає мені, — відповіла здивована Поллі.— Я дуже люблю дітей.

— Ах! Вибачайте, місіс Річардс, але це ще нічого не значить, — відказала чорноока дівчина, така сокиркувата та кусюча на язик, що від неї, здавалося, відразу сльози-лися очі. — Я дуже люблю солодкі булочки за пенні, місіс Річардс, але це ще зовсім не значить, що мені їх подадуть до чаю.

— Не в тому справа, — мовила Поллі.

— Не в тому, аякже! — відмовила швидка дівчина. — Красно дякую. Але не забувайте, будьте ласкаві, що міс Фло припоручено мені, а містера Поля — вам.

— І все ж нам з вами нема чого сваритися, — зауважила Поллі.

— О ні, місіс Річардс, ні в якому разі, — погодилася Заводіяка, — бо посада коло міс Фло — постійна, а коло містера Поля — тимчасова. — Заводіяка не визнавала розділових знаків і випалювала все, що мала сказати, одним реченням і по змозі не переводячи духу.

— Міс Флоренс, здається, тільки-но повернулася додому? — спитала Поллі.

— Так, місіс Річардс, тільки-но повернулася додому, і, міс Фло, не минуло й чверті години, як ви вдома, а ви вже встигли повитирати мокре лице до дорогої сукні, яку місіс Річардс носить по вашій мамі. — 3 цими словами юна Заводіяка, що насправжки звалася Сюзанна Ніппер, одірвала дитину від її нового друга так, наче зуба вирвала. Проте зробила вона це більше через надто ретельне ставлення до своїх обов’язків, аніж з бажання завдати прикрості своїй вихованці.

— Вона, певно, щаслива, що вона знову вдома, — кивнула Поллі на дівчинку з підбадьорливою посмішкою на здоровім виду, — і буде дуже рада побачити ввечері свого тата.

— Знаєте що, місіс Річардс, — обірвала її міс Ніппер, — припиніть. Побачити свого тата! Ач куди! Хотіла б я знати, як це їй вдасться?

— А що — не побачить? — спитала Поллі.

— Ні, місіс Річардс, ні! У її тата інший об’єкт захоплення, але й до того іншого об’єкта він ніколи нею не захоплювався, — дівчат у цьому домі не визнають, місіс Річардс, це я вам кажу.

Дитина по черзі зиркала то на мамку, то на Сюзанну ніби розуміла й відчувала, про що вони говорили.

— Ви мене дивуєте! — скрикнула Поллі.— Невже міс тер Домбі не бачив її, відколи?..

— Ні,— перебила Сюзанна Ніппер, — ні відтоді, ні до того хтозна чи хоч раз оком кинув за багато місяців. Не знаю, чи й пізнав би своє дитя, якби стрів її завтра на вулиці, а щодо мене, — хихикнула Заводіяка, — то думаю, він і не підозрює про моє існування.

— Бідненька! — зітхнула Річардс, маючи на увазі не міс Ніппер, а маленьку Флоренс.

— Ох, місіс Річардс, не про нас, звісно, мова, але тут пекло на сто миль довкола. Бажаю вам щасливого дня, місіс Річардс, а ви, міс Фло, ходімте зі мною і не опирайтесь, як який упертюк, що про нього доброго слова не скажеш!

Не зважаючи ні на ці вмовляння, ні на деякі спроби з боку Сюзанни Ніппер викрутити їй праве плече, Флоренс випорснула з-під її рук і палко поцілувала свою нову приятельку.

— До побачення! — сказала дитина. — Хай благословить вас бог! Я скоро знову прийду до вас, а ви до мене! Сюзанна дозволить. Правда, Сюзанно?

Заводіяка була загалом добродушне створіннячко, дарма, що належала до новітньої школи вихователів, представники якої гадають, що дітьми треба завжди трясти, колотити і кидати, наче монетами, щоб вони завжди блищали, як нові. Коли Флоренс отак звернулась до неї, ще й у супроводі певних зворушливих жестів, вона схрестила на