Читати книгу - "Домбі і син"

Похорон небіжчиці відбувся за всіма правилами, — на превелику втіху власника похоронного бюро, а також усіх сусідів, що здебільшого дуже вибагливі до таких видовищ і відчувають особисту образу при щонайменшому відхиленні від обряду, — і численні члени господи містера Домбі вернулися кожен на своє відведене йому місце в системі домашнього побуту. Цей маленький світ забував своїх небіжчиків так само легко, як і великий за дверима будинку. І коли куховарка сказала, що покійна пані була вельми спокійної вдачі, а економка прорекла, що всіх така доля чекає, а дворецький промовив: «Хто б міг подумати?», а покоївка призналася, що й досі не може повірити в це, а лакей сказав, що це для нього взагалі як сон, — то всі вони вирішили, що тема вже вичерпана і що їхня жалоба теж уже дійшла краю.

Річардс, яка в ролі почесної полонянки поселилася нагорі, світанок її нового життя видавався холодним і сірим. Оселя містера Домбі стояла на затіненому боці довгої, темної і страшенно добропорядної вулиці, що тяглась десь між Портланд-плейс та Браєнстон-сквер. То був наріжний будинок з камінними ямами попід стіною, звідки похмуро виглядали загратовані віконця підвалів і косо позиркували кривобокі дверцята, ховаючи ящики сміття. У задній, півкруглій частині цього непривітного будинку розмістилася низка віталень, що виходили на всипаний рінню двір, де два миршавих дерева з почорнілими стовбурами та гіллям не так шелестіли, як торохтіли своїм висхлим од диму листям. Літнє сонце бувало на цій вулиці лише вранці, десь під час сніданку, з’являючись разом із возиводами, лахмітниками, продавцями гераній, направником парасольок і чоловіком, що, ідучи, дзвонив у маленький дзвіночок з голландського годинника. Сонце незабаром зникало на цілий день, і після нього з’являлися музики та мандрівні актори, що показували пригоди Панча. Потім вулиця ставала здобиччю гнітючих катеринок і білих мишей, а подеколи, для різноманітності, й дикобраза. Ще пізніше, у сутінках, коло дверей будинків можна було бачити дворецьких, чиї господарі цього дня обідали поза домом, і, нарешті, приходив ліхтарник і марно, як і щоночі, намагався освітити вулицю газом.

То був похмурий будинок — і знадвору, і всередині. Після похорону містер Домбі звелів понакривати меблі,— може, щоб зберегти їх для сина, з яким були пов’язані всі його плани, — і покої, опріч тих, які він залишив для себе на нижньому поверсі, стояли неприбрані. Столи та стільці, збиті в купу на середині кімнат і обтягнені просторим саваном, набрали таємничих обрисів. Ручки дзвінків та дзеркала, понакривані щоденними і тижневими газетами, муляли очі уривками вісток про смерті та жахливі вбивства. Загорнуті в полотно канделябри і люстри здавалися величезними сльозами, що звисали зі стелі. З камінів тхнуло, немов із льохів чи боліт. Портрет небіжчиці, оповитий жалобними стрічками, був просто жахітний. Кожен подув вітру, закрутившись вихором коло розташованих по сусідству стаєнь, підхоплював солом’яну потерть, — соломою вистелили вулицю перед будинком, коли там була хвора, — її струхлявілі рештки ще й досі тулилися по довколишніх кутках, і якась невидима сила стягала їх під поріг брудного будинку навпроти, що здавався у найм, наче кидаючи гнітючий виклик вікнам містера Домбі.

У кімнати, виділені містером Домбі для себе, заходили з передпокою, а складалися вони з невеликої вітальні, бібліотеки, яка, власне, правила за гардеробну, де запах каландрованого паперу, пергаменту, сап’яну і юхти мішався із запахом черевиків і чобіт, та не то оранжереї, не то заскленої їдальні, звідки, крім уже згаданих дерев, можна було побачити ще й кілька обдертих котів. Всі три кімнати йшли одна по одній. Ранком, коли містер Домбі снідав у котромусь із двох перших покоїв, та ввечері, коли він приходив додому обідати, дзвоник запрошував Річардс до заскленої кімнати, де вона походжала туди-сюди з немовлям на руках. Бачачи, як він, завжди самотній, сидить віддалік, у півмороці, поглядаючи на дитину з-поміж темних, важких меблів (раніш у цьому будинку роками жив його батько, тож багато що тут було старомодне й похмуре), Річардс почала уявляти його собі в’язнем в окремій камері або марою, до якої не слід наближатися чи то озиватися словом.

Молочна мати маленького Поля Домбі вже кілька тижнів жила так сама й підтримувала життя свого годованця. Одного дня, коли, сумно потинявшись по розкішних похмурих покоях (вона ніколи не виходила з дому без місіс Чік, котра, здебільшого в товаристві міс Токс, заходила погожими ранками й брала мамку з малим на прогулянку, — точніше кажучи, на статечний променад, а радше похоронну процесію, вздовж вулиці й назад), Річардс сиділа в себе нагорі, двері тихо й повільно відчинилися, і в кімнатку зазирнула маленька кароока дівчинка.

«Це, певно міс Флоренс, повернулася від тітки», — подумала Річардс.

— Сподіваюсь, ви в доброму здоров’ї, міс?

— Це — мій брат? — спитала дівчинка, показуючи на немовля.

— Так, серденько, — відповіла Річардс. — Підійдіть, поцілуйте його.

Та дівчинка, замість підійти, пильно глянула їй в обличчя й спитала:

— Що ви зробили з моєю мамою?

— Боже милий! — скрикнула мамка. — Яке сумне питання! Що я зробила? Нічого, міс.

— Що вони зробили з моєю мамою? — повторила дівчинка.

— Зроду не бачила такого зворушливого створіння! — сказала Річардс, природна річ, уявивши собі на місці Флоренс одне з своїх дітей, що за подібних обставин питає про неї саму. — Підійдіть ближче, моя хороша. Не бійтеся мене.

— Я вас не боюсь, — відказала, підходячи, дівчинка, — але я хочу знати, що вони зробили з моєю мамою.

— Серденько моє, — мовила Річардс, — ви носите оцю гарненьку чорну сукенку на згадку про вашу маму.

— Я можу згадувати про маму, — на очах дитини забриніли сльози, — в усякій сукенці.

— Але люди вбираються в чорне на спомин про тих, хто вже відійшов.

— Куди відійшов? — запитала дівчинка.

— Ходіть сюди, сядьте, — сказала Річардс, — і я розповім вам одну історію.

Хутко збагнувши, що історія ця стосуватиметься її запитання, маленька Флоренс поклала капелюшок, якого досі тримала в руці, сіла на дзиглика біля ніг мамки й утопила очі в її обличчі.

— Жила колись, — почала Річардс, — одна леді, дуже, дуже хороша леді, і була в неї маленька донька, що сильно любила