Читати книгу - "Перший спалах"

Андрій Маковей продовжує жити так, як і раніше. Однак у його справі досі триває слідство. Де він пропадав цілих два тижні? Що спонукало хлопця піти з дому на такий тривалий термін? Що сталося насправді у той страшний грозовий день? Поки що ці питання залишаються без відповіді.

Осінь поволі вступала в свої права. Ранки стали холодними, а дощі — затяжними. По небу потягнулися довжелезні пташині ключі. Нещасні птахи, покидаючи рідні землі, безупинно кружляли над містом і сумовито кричали, аж поки їхній крик не поглинав ранковий туман.

На Андрія все частіше нападали приступи якоїсь незрозумілої меланхолії. Якщо раніше він віддавав перевагу гучному, веселому товариству, то тепер його постійним супутником стала самотність. Він уникав людей, частенько блукаючи містом наодинці. У випадкового спостерігача могло би скластися враження, що хлопець чогось шукає, та чомусь ніяк не знайде.

Батьки у поведінці Андрія не вбачали нічого дивного. Мати вважала, що син просто дорослішає і з недоробленого підлітка перетворюється у серйозного юнака. Батько, дізнавшись про історію в школі, з гордістю заявив, що завжди вірив у приховані таланти сина. Що ж до змін у характері хлопця, то він був упевнений, що це якось пов’язано із подіями в лісі.

А потім Андрієві почали снитися сни...

Того дня Андрій повернувся додому під самісінький вечір. Забіг на кухню, перекусив шматком хліба з маслом і запив холодним чаєм.

— Краще би млинців загрів! Я їх що, для себе пекла? — обурено спитала мама, побачивши на столі надкушений бутерброд. — Ще шлунок зіпсуєш цією сухом’яткою...

— Дякую, та я вже не голодний, — відповів Андрій, пропускаючи повз вуха останні мамині слова. — Посуд помию потім, чесне слово.

Він поклав порожню чашку в раковину і поплентався в свою кімнату.

Андрій відчував, як на його плечі поволі навалюється важкий тягар утоми. Та й чи було в цьому щось дивне? Навряд чи. Випускний клас, репетитори, на додачу до всього ще й записався в спортзал... Дні були насичені обов’язками, що сипались на нього, мов з мішка. І те зроби, і це зроби, і туди заїдь, і те не забудь. Він вертівся, як білка в колесі, почував себе Сізіфом, рабом на галері — та ким завгодно, тільки не собою. Його дні були сірими й нудними. Їх заповнювала безконечна порожнеча із дивною назвою «треба». Що треба, кому треба — не знав ніхто. Батьки казали — треба думати про вступ. Вчителі надривали горло своїм вічним «треба вчитись». Найкращий друг Сашко, вкотре обдовбавшись портвейном, млявим язиком видушував із себе: «Дівку тобі треба... Дівку-у-у!». Усі казали йому «треба», усім щось від нього було треба, увесь час тільки й чув «треба... треба... треба...». «Треба» наповнило його життя собою і вкрало все, що називалося «хочу». Навіть сон.

Та сьогодні Андрій вирішив трохи це надолужити. Плюнувши на стос незроблених уроків, що терпляче чекали у рюкзаку, він скинув брудні шкарпетки і колодою завалився на ліжко. Не минуло й кількох хвилин, як хлопця здолав міцний, здоровий сон.

Його розбудив холод. Розплющивши очі, Андрій побачив, що вікно відчинене навстіж. Осінній вітерець танцював між фіранками, розлякуючи блідих вечірніх метеликів, що ховалися між тонкими складками тканини. По кімнаті кружляли пожовклі осінні листочки. Андрій піднявся з ліжка і зачинив вікно. Та через деякий час знову похолоднішало. Обернувшись на лівий бік, помітив, що вікно знову відчинене. Хлопець вилаявся і ще раз виліз з ліжка. Перед тим, як вкластися, перевірив, чи міцно закрутив ручку. Все було гаразд. Він забрався під ковдру і задрімав.

Але холод розбудив його і втретє. Лаючи все на світі, Андрій не повірив своїм очам. Це довбане вікно знову було відчинене! От тільки... Якого біса? І, головне, як?!

Андрій підійшов до вікна, обережно відсунув фіранку — і ледь не впав.

Замість звичного краєвиду — дитячого майданчика і кількох багатоповерхівок — перед очима виріс густий дрімучий ліс. Нижніх поверхів не було. Земля підступала майже під самісіньку шибку.

Недовго думаючи, Андрій вибрався на підвіконня і вистрибнув надвір. Біля дому побачив стежку, перегороджену гнилою колодою. Андрій штовхнув її ногою, і вона поволі покотилася вбік. На її місці залишилась глибока вм’ятина. У вогкому, чорному ґрунті Андрій розгледів двох дощових черв’яків, що огидно звивалися, і здоровенного блискучого жука. Жук розправив крила і сердито задзижчав, знявшись у повітря.

— Киш! Киш! — замахав руками Андрій, відганяючи комаху. Жук упав на землю і кумедно задриґав лапками, вочевидь, не розуміючи, що сталося.

Зненацька у ніс вдарив затхлий запах гнилизни.

Нічого не розуміючи, Андрій озирнувся.

І тут