Читати книгу - "Квіти на снігу"

допустити?! Як ти міг?! Соломійка в самій лише сорочці, розірваній на грудях, боса, з розпущеним волоссям, що пшеничним снопиком огорнуло її голі плечі, стояла біля криниці. Ще мить – і вона вже не біля, а над нею. Одна нога на дошці, припасованій для відер, друга – на краєчку зрубу, над самісінькими цямринами.

– Не підходь! – закричала у відчаї. – Калісію-у-у-у! Не підхо-о-о-одь! Бо скочу!

Але він не зупинявся. Біг, засапаний і розчервонілий, і його хромові чоботи рипіли на всю вулицю.

Гаряча хвиля накрила мене, засліпила, шпурнула з горища. Не пам’ятаю, як я рвонув на себе важку ляду, як перелітав щаблі драбини, як летів через подвір’я, розхлюпуючи босими ногами холодне моквиння[5].

Вони вже обступили криницю з трьох боків, ніби в облогу брали, і голосно сміялися. Найголосніше – він, Касько.

– Зупиніться! Не треба! Не треба… Не чіпай її, брате-е-е!

Оте «брате-е-е!» було моєю останньою надією зупинити його. Але він не зупинився. І ті двоє теж. Коли я вибіг за ворота, Соломійки біля криниці вже не було.

– Будь ти проклятий, Каїне! Що ж ти наробив?! – у відчаї закричав я.

Троє відсахнулися від колодязя, повернулися до мене, дивилися осоловілими очима, з яких потроху вивітрювався хміль. Враз зірвалися, підскочили до мене, схопили, повалили на землю, вивернули руки, били ногами в живіт, під ребра, у голову, майже непритомного потягли до автомобіля. Мені було байдуже. Я не відчував болю. Те, що вогнем пекло в грудях і розривало серце, не мало ніякого стосунку до цих ударів чобітьми.

3

– Ну як ти, зеленоока? Подрімала трохи? Рука не затерпла, сумку тримаючи? Добре-добре, не буду. На ось, попий. Та не кривись, як середа на п’ятницю. Я знаю, що гірке, знаю. Сам же заварював цю гіркоту, поки ти спала, сім трав до неї вкинув і три корінчики додав. Пий-пий, не кривися. Не цукерками ж мені тебе лікувати. Може, скажеш щось? На душі полегшало б. Мовчиш, не хочеш. Значить, іще не час…

Мордовія, Явас, табір суворого режиму. Десять років від дзвінка до дзвінка. І десять років тільки думки про втечу. Тільки думки й жодного, навіть крихітного шансу.

З Мордовії мене етапували до Воркути й кинули до шахти. Місяць я придивлявся та прислухався, а тоді взявся за свій план. Заховався в шахті, дочекався, коли всі вийдуть на-гора, уночі прокрався на вагонетку з вугіллям, зав’язав обличчя хусткою, щоб вугільна курява не забила дихальні шляхи. Так і дістався до колії. Добре знав із попередніх спроб, що з товарняка на станції сходити не треба: там уже можуть чекати всюдисущі охоронці пекла. Якщо зістрибувати, то тільки між зупинками. Підкотився до краю платформи, присів, випльовуючи з бронхів густу чорноту й хапаючи ротом повітря, відштовхнувся ногами й стрибнув у невідомість.

Чорний-чорнющий, летів крізь чорну ніч. Летів так довго, ніби перелітав з одного світу до іншого. Легко, як ніж у масло, ввійшов у якусь податливу крижану субстанцію й захлинувся нею. Обпечене холодним вогнем тіло на мить зсудомилося, а тоді розпрямилося, зарухалося, забоблялося, інстинктивно намагаючись виборсатися на поверхню: поклик життя не давав мені перетворитися на бурульку. Я й не зразу второпав, що опинився у воді. Уже пізніше виявилося, що вистрибнув із товарняка на мосту через Печору. На тому самому, яким мене недавно везли до Воркути.

Це було так несправедливо й так жорстоко, що мені хотілося стрибнути назад у Печору й не випливати більше з її холодних вод.

Після крижаної купелі, якою закінчилася моя втеча з табору у Воркуті, я потрапив до кам’яного мішка – видовбаної в камені вузької ями. Мене кинули туди голим-голісіньким і залишили без їжі й води.

Це було не перше моє знайомство з камерою в камені. Але, здається, цього разу мене хотіли остаточно згноїти в ній. Тримали два тижні. Тюремники з нетерпінням позирали на моє перетворене на напівтруп висохле тіло, на порепані до крові вуста, запалі щоки, запалені очі: вони чекали мого кінця. Та коли один із них штовхнув мене носаком під ребро, я плюнув йому на чобіт. Плювка, щоправда, не вийшло: за спеченими гарячкою губами – тільки терпкий, висохлий язик.

У мене не було страху, бо мене вже ніхто ніде в цьому світі не чекав, мені не було кого втрачати… Моє життя належало тільки мені. Я міг робити з ним що заманеться: тремтіти над ним, як лихвар над золотом, розбити його, викинути, продати. Але я вибрав обмін – життя на кілька днів чи навіть годин або хвилин волі. Я заклався, не знаю, з ким саме – з Богом, архангелом Михаїлом чи сатаною, – але заклався, що не помру ні в кам’яному мішку, ні на табірних нарах, ні на каторжній роботі. Останній мій подих буде не в зоні. Я мусів виграти цей заклад. Мусів – і край! І це додавало сили моєму напівзруйнованому тілу.

Після Воркути мене перекидали з місця на місце, ніби зумисне, щоб не зорієнтувався й знову не вибрався. А може, була така інструкція в їхній системі. За час тривалих табірних мандрів я перетворився з юного наївного хлопця на посивілого мовчазного чоловіка з гострим, наче різьбленим із каменю, упертим профілем і затятим поглядом.

Уже таким я прибув до Архангельської області. Нове старе місце… Сюди колись мене доправили з рідних Залісців і викинули посеред ночі з товарняка на сніг, тут, під Сольвічегодськом, я втратив маму й сестру, звідси розпочалися мої невільницькі блукання. Тепер це місце стало для мене сьомим колом