Читати книгу - "Ru"

Тож, напевно, мама мала рацію, коли змушувала нас учитися ділитися, і не тільки між мною і братами, а ще й між нами і нашими кузенами. Я ділилася своєю мамою з кузинкою Сао Май, бо мама взяла під свою відповідальність виховання племінниці. І ми, наче близнючки, ходили в одну школу, сиділи за однією партою в тій самій школі. Іноді моя кузинка замінювала нашу вчительку, коли та виходила, й опинялася на її місці, розмахуючи її довгою лінійкою. Їй було п’ять чи шість рочків, як і нам усім, але лінійка ніколи її не бентежила, бо, на відміну від нас, Сао Май завжди підносили на п’єдестал. Тоді як я пісяла в трусики, бо не наважувалася підняти руку й попроситися вийти і не наважувалася пройти до дверей, коли на мене всі дивляться. Кузинка нападала на всіх, хто списував мої відповіді. Метала громи й блискавки на тих, хто насміхався з моїх сліз. Вона мене захищала, бо я була її тінню.

Сао Май скрізь тягнула свою тінь за собою, але інколи змушувала бігти за нею, немов цуцик, просто щоб по­сміятися.

Коли я була з Сао Май — а з Сао Май я була завжди — обслуга давнього сайгонського Спортивного гуртка ніколи не приносила мені содової з лаймом після занять тенісом, оскільки її вже принесли Сао Май. Усередині високих загорож цього розкішного клубу існувало лише дві категорії людей, які чітко розрізнялися: еліта й обслуга, діти-королі в бездоганно білому вбранні й маленькі босоногі підбирачі м’ячиків. Я не належала до жодної з них. Я була лише тінню Сао Май. Я ходила за нею, щоб під час чаювання мати змогу послухати розмови її батька з партнерами по тенісу. Вмостившись у плетеному фотелі на терасі сайгонського Спортивного гуртка й поїдаючи мадленки, він розповідав про Пруста. Й однаково захоплено описував стільці у Люксембургському саду і незмірні ноги танцівниць канкану. Він давав нам можливість подорожувати завдяки своїм спогадам іноземного студента в Парижі. Стоячи за його стільцем, наче тінь, я слухала ті розповіді, затамувавши подих, аби тільки він не зупинився.

Мама часто сердилася, коли бачила мене такою безликою. Вона казала, що я маю вийти з тіні й працювати над своєю рельєфною виразністю, аби від неї відбивалося світло. Та щоразу, як вона намагалася вивести мене з тіні, з моєї власної тіні, я тонула в плачах аж до виснаження, аж доки вона залишала мене на зад­ньому сидінні авто, де я спала в пекельній сайгонській спеці. Я гаяла більше часу на під’їзних стоянках біля будинків, ніж у вітальнях їхніх мешканців. Іноді я прокидалася від гомону дітей, які кружляли навколо авто і, висунувши язик, безхитрісно з мене насміхалися. Мама вірила, що мої м’язи зміцніють, якщо я боронитимуся. З плином часу їй вдалося зробити мене жінкою, проте жодного разу принцесою.

Тепер мама жалкує, що не виховувала мене принцесою, бо не стала для мене королевою, як дядько Два був королем для своїх дітей. Він зберігав статус короля до самої смерті, хоча ніколи не підписав жодного екзамену, не прочитав жодного разу щоденника і не мив дітям брудні руки. Нам із кузинкою бувало щастило подорожувати на дядьковій «Веспі»: кузинка стояла попереду, я сиділа позаду. Ми з Сао Май неодноразово довгенько чекали під тамариндом, що коло нашої початкової школи, доки консьєрж зачинить за нами брами, навісивши замок. Навіть продавці маринованих манго, приправлених сіллю і перцем гуайяв і охолоджених хікам уже звільняли тротуар перед школою, аж ми з Сао Май, засліплені призахідним сонцем, здалеку бачили, як він наближається до нас з розвихреним на вітрі волоссям і сяючою, незрівнянною усмішкою.

Він нас обнімав, і ми раптом не лише перетворювалися на принцес, а й ставали найвродливішими й найгіднішими в його очах. Та мить ейфорії тривала лише впродовж поїздки; невдовзі він уже тримав в обіймах жінку, майже ніколи ту саму, яка своєю чергою ставала принцесою миті. Ми чекали на нього у вітальні, доки нова принцеса перестане бути принцесою. Кожна з цих жінок втішалася думкою про те, що вона його обраниця, навіть якщо невдовзі дізнавалася, що була лише однією з багатьох.

Мої батьки багато критикували розв’язність дядька Два. Саме тому, навіть без прохання дядька Два, я ніколи їм не розповідала ні про тривалі чекання біля школи, ні про вечори, проведені у вітальнях незнайомих жінок. Якби я його викрила, він утратив би право забирати нас зі школи. А я втратила б шанс бути принцесою, бачити як на його щоці квіткою розквітає мій поцілунок. Тридцятьма роками пізніше мама захоче, щоб такі самі квіткові поцілунки я залишала на її щоках. Можливо, в її очах я стала принцесою. Проте я — всього лише її донька, виключно донька.

Уже з Квебеку мама послала гроші синам дядька Два, щоб вони могли виїхати на кораблі, як це зробили ми. Після першої хвилі boat people наприкінці 1970-х років було небезпечно відправляти дівчат морем, бо зустріч із піратами стала неминучим епізодом, подорожнім ритуалом, неуникненним зіткненням. Тож в автобус із біженцями сіли лише два старші хлопці. Але їх зупинили на півдорозі. Їх видав їхній батько, мій дядько, мій король... Чи то зі страху втратити їх у морі, чи боячись переслідувань його як батька? Коли я знову про це думаю, то кажу собі, що він так і не зміг сказати, що ніколи не був їм батьком, він був для них лише королем. І, напевно, боявся, що на міській площі на нього вказуватимуть пальцем як на антикомуніста. Він, очевидно, боявся повернутися на міську площу, яка йому належала ще не так давно. Якби на ту мить я мала голос, то попросила б його на них не доносити. Я йому сказала б, що ніколи не донесла ні про його запізнення, ні про його ескапади.

Мій голос без застосування слів визволила