Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

— То саме так ви познайомились із Дракулою, — закричала вона, аж навколо нас зібралися інші гості

— Не зовсім так, — відповів я геть розгублено.

— Ви і аутист, і принц! Ви то з Угорщини, то з США! Та ви божевільний! Навіщо нам брехати? — кричала вона, поки я задкував подалі від неї.

— Та цей типчик просто хворий! — крикнув якийсь чоловік із натовпу.

— Все це не виключає одне іншого, — пробелькотів я з глухого кута власної брехні.

Вже зрозумівши, що застряг, я вибухнув щирим і вільним сміхом.

— Але він направду божевільний, ще й продовжує з нас глузувати! — дуже слушно зауважила жінка, що першою почала мене звинувачувати, вона саме до мене наближалася.

— Я нікого не змушую вірити в ці історії, вони просто вам сподобалися, то ви й повірили! Я виграв, ви програли, — відповів я, необачно задкуючи в бік басейну, в кожній руці тримав по склянці віскі, вигляд у мене мав бути хитрющий.

Я вже ступив на край, аж раптом побачив, як моя співрозмовниця різко відлетіла, вона спершу відірвалася від землі, підлетіла догори, але довго не літала, а одразу впала просто в хлоровану воду.

— Дуже прошу мене не вибачати, я це зробила навмисно! Цей чоловік — мій дідусь, коханець Жозефіни Бейкер, прусський кавалерист і мій майбутній чоловік, усе в одному флаконі, я в це вірю!

За час, якого вистачило на один коктейль і один танець, ця безумна жінка з пір'ям у волоссі просто звела мене з розуму та запросила розділити божевілля на двох.

В школі нічого не відбувалося так, як мало би бути, от просто геть нічого, особливо для мене. Коли я починав розповідати, що в нас відбувається вдома, вчителька та інші учні мені не вірили, тому доводилося все описувати навиворіт, тобто брехати. Варто було чинити саме так, і це було в наших спільних інтересах, особливо в моїх. Тому для школи в моєї матері завжди було одне й те саме ім’я, Мадемуазель Надмірності не існувало, Непотріб не був сенатором, Містер Боджанґлз був всього-на-всього дурною платівкою, що крутилася на програвачі, як і всі інші платівки, а я, як і всі інші люди, їв у нормальний час, і це також було на краще. Я брехав у правильному напрямку вдома і навпаки — в школі, це було важко, але мені це давалося легше, ніж іншим. Я не тільки брехав навпаки — те ж саме сталося з моїм письмом. Я писав «як дзеркало», так казала вчителька, але ж я точно знав, що дзеркала не вміють писати. Вчителька також іноді брехала, але їй можна було. Всі вдавалися до малих неправд, бо для загального спокою вони були корисніші, ніж правда, нічого крім правди, вся правда. Матері дуже подобалося моє дзеркальне письмо, тож, коли я повертався зі школи, вона просила написати для неї все, що тільки спадало на думку: прозу, списки покупок, поезії з трояндовою водою.

— Просто чарівно! Ану напишіть мені дзеркально моє сьогоднішнє ім’я, а я подивлюся! — казала вона, і її очі повнилися замилуванням.

Згодом вона складала всі ці папірці в свою скриньку для прикрас, тому що, як сама казала:

— Такий почерк — як скарб, він дорожчий за золото!