Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

Весь час по обіді аж до вечора ми провели разом там же, ми змагалися, хто краще вигадує різні абсурдні речі, темні, неясні, але дуже точні теорії, ми це робили з серйозною радістю, вдаючи, що віримо в усі ці поважні побрехеньки. За нею мені було видно, як рухається сонце, як його повільний і незмінний шлях поволі веде донизу — деякий час здавалося, що в неї сонячна корона — згодом сонце заховалося за скелями, тому було видно тільки яскравий ореол довкола невидимого світила. Після того, як я декілька разів марно простягав руку по келих шампанського з думкою, що один із взятих келихів — для мене, я вирішив сам собі щось замовити, тому, оскільки за її звичаєм годилося брати одразу два келихи, віскі для себе я замовляв також по два. Цей пекельний ритм швидко призвів до того, що вона почала говорити навпаки — в цих її реченнях прямо було сказано, що саме вона хотіла б почути, от тільки наприкінці стояв ще знак запитання.

— Ви раді зі мною познайомитися, чи не так?

Або таке:

— Я була би чудовою дружиною, вам не здається?

І ще:

— Я впевнена, що ви запитуєте себе, чи ви достатньо багаті, аби зі мною зустрічатися, чи я помиляюся? Не хвилюйтеся, мій милий, на вхідний квиток у вас буде знижка, в мене тут розпродаж аж до півночі. Налітай! — вигукнула вона, як перекупка на ринку, ще й погойдала торсом, аби затанцював її бюст у декольте.

Так я опинився в дуже рідкісній миті, коли ще можна обрати майбутнє власних почуттів. Я ніби сидів у санчатах і був на вершині гори, і в мене ніби ще була можливість передумати та статечно спуститися вниз сходами, піти та втекти подалі від неї, вигадавши якусь однаково брехливу та нагальну справу. Або ж міг би піддатися, зручніше всістися на санчатах і пірнути вниз, віддавшись ніжному відчуттю неспроможності більше нічого вирішувати, неспроможності зупинитися, довірити власну долю шляху, який не я обирав, зрештою, поринути в золотисті та м'які сипучі піски. Я добре бачив, що вона не дуже себе контролювала, що її безумні зелені очі приховували в собі потаємні провалля, що її ледь округлі дитячі щічки ховали в собі придушене підліткове минуле, що ця молода вродлива жінка, з виду розквітла та потішна, мала за плечима понівечене чи перевернуте життя. Сказав собі, що саме через це вона отак танцювала — аби забути свої клопоти, от і все. По-дурному сказав собі, що моє професійне життя увінчане успіхом, і що я — майже багатій, і що я радше красивий чолов'яга, і що я міг би легко знайти собі нормальну дружину, мати впорядковане життя, щовечора пити аперитив перед вечерею та лягати спати опівночі. Сказав собі, що я також трохи вдарений безумством, і що з раціональних причин не мав би втелепатися в жінку цілковито безумну, і що наш союз буде подібний на шлюб одноногого з жінкою без рук і ніг, і що ці стосунки можуть бути хіба що кульгавими, вони розвиватимуться хіба що навпомацки в малоймовірному напрямку. Я саме збирався боягузливо здатися, мені було страшно перед майбутнім безладом і бурхливим виром, у який вона якраз пропонувала поринути, ще й зі знижкою, як у рекламі, із запалом пританцьовуючи. А потім, під звуки якогось джазу, обкрутивши мені шию своїм тонким шарфом, вона притягнула мене до себе, різко, одним рухом, і ми вже сиділи поруч, близько, щока до щоки. Я усвідомив, що ставлю сам собі запитання про вже розв'язану задачку, і ковзнув до цієї вродливої чорнявки, я вже сів на санчата, з'їхав у туман, сам того не усвідомивши, жодних попереджень і вказівників.

— Мене природа кличе, я вся наповнена коктейлями, чекайте тут і не рухайтесь! — попросила вона, нервово смикаючи своє довге перлове намисто, поки її коліна нетерпляче трусилися через цю нагальну природну потребу.

— Чого б це я мав кудись рухатися? За все своє життя я ніколи не бував у кращому місці, — запевнив її я, піднявши палець, аби привернути увагу офіціанта, щоб він ще мені підлив.

І поки дивився, як вона наближається до туалетів