Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

class="book">Аби повернути мій почерк у правильний бік, вчителька відправила мене до пані, котра направляла та випрямляла літери, хоча сама ніколи їх навіть не торкалася, вона без жодного інструменту чи приладу примудрялася їх лагодити та ставити на місце. Тож, на превеликий жаль для мами, я майже одужав. Майже — тому що залишився шульгою, але з цим вчителька вже нічого не могла зробити, вона сказала, що така мені випала доля і що колись давно, ще до мого народження, неправильну руку в дітей прив’язували, аби вилікувати, але тепер тій медицині прийшов кінець. Іноді вчителька казала такі нісенітниці, від яких я реготав. У вчительки був гарний колір волосся — перманентна завивка пісочного кольору, ніби в неї піщана буря на голові, мені таке дуже подобалося. А ще в неї на рукаві ріс горб, я спершу вирішив, що то ознака якоїсь хвороби, а одного чудового дня, коли стояла погана погода і у вчительки був нежить, вона дістала той свій горб із рукава та висякалася, по-моєму, це просто огидно. Мама взагалі не ладнала з піщаною бурею — звичайно, і через почерк, але також через те, що вчителька не відпускала мене поїхати разом із батьками до нашого раю, коли вони туди збиралися. Вона воліла, аби ми чекали канікул разом з усіма, а тоді вже їхали, казала, що я вже й так через свою хворобу та неправильний почерк дуже відстав, що мій поїзд от-от піде, якщо я пропущу ще кілька вагонів, якщо буду весь час кудись їздити замість школи. Матір на це відповідала:

— Там саме цвіте мигдаль, а ви ж не хочете, щоби мій син пропустив цвітіння мигдалю? Це несе загрозу його естетичному балансу!

Вочевидь, вчительці були байдужі і мигдаль, і квіти, їй було цілковито наплювати на мій естетичний баланс, але ми все одно їхали. Через це вчителька починала гніватися, це було жахливо, іноді гнів тривав аж до самого мого повернення. Раз так, то я тим паче був радий поїхати та цього гніву не бачити.

Я вже й сам не знав, що робити, аби помиритися з вчителькою, аж тут одного дня вирішив допомогти та зробити їй послугу, аби вона вибачила мене та той хворий почерк, мигдалевий цвіт і канікули в раю просто посеред навчального року. В класі відбувалося багато всього, щойно вона поверталася спиною до дошки, бо в неї не було очей на спині, тому я вирішив стати її очима на спині. Я викривав усе, усіх, увесь час. Тих, хто плювався паперовими кульками з трубочок, хто розмовляв під час уроку, хто списував, хто кого мастив клеєм, хто кривлявся, а також усіх інших. Коли це сталося вперше, було стільки емоцій у відповідь! Цього справді ніхто не чекав, запала гнітюча мовчанка, вчителька покарала того, хто плювався, залишивши його після уроків, а от подякувати мені взагалі забула. В наступні рази мала направду роздратований вигляд, запускала пальці в своє розбурхане пісочне волосся, аби показати, як їй незручно, аж поки одного дня не покарали саме мене. Спершу вона голосно запитала, що би я робив у 39-му. На що я відповів, розглядаючи черевики, що про це навіть не йдеться, бо я ношу 33-й розмір, і що якби носив 39-й, то вчився б у старших класах або навіть у старшій школі. Вчителька від хвилювання ставила запитання, які мала би ставити продавчиня взуття, тож я зробив висновок, що в неї буря не тільки у волоссі, але й у голові. Потім вона сказала, що я більше не маю робити їй таких послуг і що таких послуг взагалі не роблять. Їй, мовляв, не потрібні очі на спині, і це її власний вибір, і в неї на це є право. Одразу потому вона витягнула свій горб з рукава та висякалася, а я запитав, чи там у неї весь час один і той самий носовичок. Замість відповіді вона дуже сильно стиснула ті свої шмарклі в долоні та закричала, аби я вийшов з класу. Вже в коридорі я вирішив, що з цієї вчительки нічого взяти, крім хіба шмарклів. Коли я розповів матері всю цю історію з очима на спині, вона вирішила, що то моя історія про вигаданий день, і вигукнула:

— Донос, яка чудова пристрасть! Це просто до неймовірного неймовірно, мій сину! Завдяки таким, як ти, світ не стоїть на місці!

Брехати правильно та навпаки, по ділу і ні — іноді я й сам більше не знав, як треба.

Після того, як навчився писати, треба було навчитися розуміти, котра година, дивлячись на стрілки годинника, і це вже було справжнім нещастям, тому я бачив, котра година, дивлячись на цифри батькового наручного годинника, що горіли навіть вночі; а от із годинником, стрілки якого не світилися ні вдень, ні вночі, це було неможливо. Не вміти сказати, котра година — складно, але ще складніше — не вміти сказати, котра година, просто перед усіма. Цілими тижнями поспіль на всіх ксерокопійованих аркушах, які пахли чимось хімічним, у всіх задачках були годинники. В цей самий час повз мене проходили ті самі вагони, про які говорила вчителька.

— Якщо ти не навчишся розрізняти, котра година, то точно не встигнеш на жоден поїзд! — сказала вона, й інші діти в мене за спиною почали сміятися.

Вона ще й викликала до школи мою матір, аби поговорити про всі ці транспортні проблеми, але чомусь забула в неї розпитати про її розмір взуття. Тож моя матір, у якої з годинниками теж були проблеми, почала нервувати та заперечила:

— Мій син вміє читати та розрізняти, котра година, дивлячись на наручний годинник свого батька, цього цілком достатньо! Ви колись бачили, щоби після винайдення трактора селяни продовжували вчитися орати за допомогою коня та плуга?