Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

мій почерк був акуратним, але не натхненним, і я знав лише п'ять класичних письменників. А що я знав, що я вивчив — то це мапу серця, мапу пристрастей Лунре Бейнського: я блукав лісами його бажань і купався в морі його мрій. Всі ці роки я ходив падолами його серця, його добровільного вигнання, пізнавши усе, що він любив, дивлячись на все його очима, цими вікнами з агату.

Він був потайний, як той краб. Або ж виявляв стриманість щодо певних тем: були речі, про які я за всі дев'ять років так і не зміг переконати його поговорити. Однією з таких тем була його попередня праця, якою він займався у Бейні: він ніколи не казав, ким був — вихователем, друкарем, крамарем, злодієм? Мій хлоп’ячий розум нафантазував про нього всілякі карколомні романи, але він не хотів ловитися на гачок і лише сміявся, коли я казав, що він був чаклуном або піратом. Коли я запитав його, чому він покинув батьківщину, він зацитував Лейю Теворову: «До мене говорив Бог, і я переконався, що недостойний Його».

Його обличчя, ні старе, ні молоде, через палюче сонце стало темним як в острів’янина, а брови й коротко стрижене волосся виблякли до барви піску. З незграбними кінцівками, ще й у своєму острівному одязі він нагадував ярмаркового блазня, але був оточений надто щільним серпанком смутку, аби бути насправді комічним. Він дедалі більше любив наші долини й ліси, багато часу проводив під відкритим небом, нипаючи схилами з патерицею тикового дерева або досліджуючи кручі біля моря. Він міг прийти додому з цілком звичайними квітами або мушлями і змусити мене дивитися на них, поки сам розводився про їх неповторну красу.

— Поглянь-но на це! — казав він піднесено. — Хіба воно не тонше, ніж мистецтво? Хіба воно не схоже на жіноче вухо? Ці вигини схожі на звуки музики…

На такі теми як краса природи, книжки та кольори світла він говорив з нестримною пристрастю, яку мені часто вже несила було терпіти, і я лишень зітхав. З моєю мамою він також розмовляв. І наполегливо оволодівав нашою мовою доти, аж поки не зміг належно складати хвалу деревам і грі світла й тіні у патіо. Коли мама пояснила, що тіні символізують шкурку бога мого батька, він потер руки від захвату і швидко записав кілька нотаток у свою приватну книжечку. «Дозволь розповісти тобі, — сказав він одного разу, поклавши руку мені на плече після того, як випив склянку нашої настоянки, до смаку якої зрештою звик. — Дозволь розповісти тобі про те, що являють собою старі люди. Наші апетити ростуть, як виткі стебла — схожі на жалюгідні рослини пустелі, які несуть тільки квіти і не мають листя. Та ти ж ніколи не бачив пустелі. Ти не читав Фірдреда Бейнського? „Земля має тисячу спраглих язиків“. Ось на що схожа старість».

Він ніколи не здавався мені старим, хоча, безумовно, мав великий апетит — до пам'яток, до пташиного співу, до запаху моря, до слів нашої мови. Та іноді він міг і злягти до ліжка, його тіло немилосердно лихоманило, а вираз обличчя був такий страдницький, як у когось, кому недовго залишилося жити, а в житті ще так багато незавершеного. Під час тих лихоманок я доглядав його, читаючи вголос із Ванатула, бо він вірив, що слова мають силу вилікувати будь-яку недугу. Я любив його так, наче ми були товаришами по вигнанню, адже тільки з ним я міг розмовляти про книжки, насолоджуючись такою бесідою, яку Вандос називає «поживою богів». І все ж було в ньому щось непохитне, щось непереборне, невідомий центр, який він ретельно оберігав і куди мене ніколи не підпускав, отож чим ближче я його пізнавав, тим, здавалося, рішучіше він тримав мене на відстані. Навіть у гарячковому маренні він себе не виказав.

На островах старе слово чаві, яким я завжди називав свого метра, спершу стосувалося вчителя древніх і загадкових знань. Чанаві було мало, і доми їхні будувалися в горах, аби ті, хто їх шукав, могли дістатися туди лише після тривалих зусиль. Вони були дивні, самотні, вважали ліс своїм домом, промовці двозначних слів, люди без джат, бо кидали свої дженат у море — чинили акт символічної смерті. Поміж їх учнями ширилися скорботні пісні у формі жалобних острівних кантів, що оплакували темну непроникність мудрості чанаві; прислів'я мовою кідеті каже: «Попросіть чаві наповнити ваш кошик — і він взагалі його відбере». Вони були важкими духами і змушували людей плакати. Проте більша частина скорботних пісень учнів сумує не через незбагненну загадку мудрості, а скоріш через те, що учням взагалі не вдавалося знайти своїх учителів: про чанаві було відомо, що вони тануть в лісах, в туманах, аби ті, хто відбув важку подорож, виявляли лише гору й тишу. Ці пісні, «Канти покинутості», співаються на святах і висловлюють відчайдушну любов і горе послідовників чанаві. «Кров мого серця, не знайдеш спокою і на горі в туркотінні голубок;/ Вчитель мій квітку втоптав у болото своєю ногою».

* * *

Люди мого народу називали Лунре «жовтою людиною» або «чужинцем». Коли доводилося опинятися в селі, те, як вони зиркали, як підсміювалися старі, як верещали діти, переслідуючи нас вулицями, — завдавало мені болю. Іноді вони навіть називали його готан — бездушна людина, вигнанець, людина без джат. Я умовляв його триматися подалі від них, подалі од широких відкритих доріг. Він розумів це, ставлячись до мене з іронічною поступливістю, коли я водив його через хащі в джунглях і на небезпечні кручі, через непрохідні ліси, де холодне повітря здіймалося від землі, де я задихався, б’ючи палицею зів’ялі ліани, аби прибрати їх з нашої дороги. Листя репалося під моєю зброєю, розбризкуючи молочко. Коли ми зрештою проривалися і виходили на кручі, моя камізелька так просякала вологою, що морський вітер видавався мені холодним. Нас оточували повалені скелі, білі від гуано, а за ними — море кольору слини, що котило хвилі у звичному своєму хвилюванні.

— Як ви це зносите? — тихо промовив я.

Лунре спокійно стояв у полуденному сяйві й жував корінь