Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Четвертий міф стосується національної ідентичності та реанімації імперських уявлень про росіян і українців як «один народ». Президент Путін та його поплічники запозичили цю риторику в крайніх націоналістів і профашистських представників міжвоєнної російської еміграції. Вони зневажають український суверенітет, називаючи Україну «штучною» та «збанкрутілою» державою, що нібито спирається на темні плани й інтриги Заходу, спрямовані на послаблення Росії. Ґіркін, який приписує собі сумнівну заслугу людини, котра натиснула «спусковий гачок війни» на Донбасі, переконаний, що українці — це звичайні росіяни, які відрізняються лише тим, що послуговуються «іншим діалектом»[16]. Демонстративні прояви симпатії Путіна до білої еміграції та фундаторів євразійської ідеології, які ніколи не вважали українців окремим народом, підтверджують шовіністичну природу його власного політичного світогляду. Осердя політики Путіна щодо України становлять російські стереотипи столітньої давнини, радянські теорії змов та антизахідна ксенофобія, поєднані з глибоким нерозумінням внутрішньої динаміки української політики та ідентичності.

Для розуміння конфлікту на Донбасі важливо усвідомити, що спалах крайнього насильства тут спричинив аж ніяк не український націоналізм — до нього призвело масоване гібридне втручання Росії, яке переросло у відкриту збройну інтервенцію. До того, у 2006–2007 роках, радикальних панславістів і радянських націоналістів з України тренували в російських таборах[17]. Російська розвідка, яка здобула контроль над СБУ під час президентства Януковича, активно працювала на Донбасі упродовж усього Євромайдану, надаючи фінансування й тренуючи «антимайданівських» бойовиків. Ендрю Вілсон вважає, що Донбас, безумовно, потерпав від ворожнечі між громадянами, проте без втручання з боку Росії масового насильницького конфлікту не сталося б[18].

Ніколай Мітрохін виділяє у подіях 2014 року на Донбасі три відмінні етапи. На першому етапі, у квітні, російські спецназівці, козаки, православні активісти, неонацисти та послідовники агресивного євразійства Алєксандра Дуґіна допомагали місцевому криміналітету та соціальним аутсайдерам, які програли від пострадянських економічних змін, а тепер прагнули взяти реванш і збагатитися за рахунок місцевих олігархів. Наступний етап розпочався у травні, коли в конфлікт втрутилися «фанатики, авантюристи та солдати», зокрема значна кількість ветеранів силових структур РФ і «політизованих прихильників російських неоімперських організацій». Третій етап, за Мітрохіним, починається у серпні, коли на Донбас вторглися батальйонні тактичні групи регулярних російських військ[19].

На відміну від широкого діапазону раніше опублікованих праць про конфлікт в Україні, у центрі уваги цієї книги перебувають російський націоналізм та особливості колективної свідомості політичних еліт і населення Росії та України. Військовій агресії Путіна 2014 року передувало тривале зростання ксенофобії та популярності імперсько-шовіністичного світогляду. Фашистські елементи євразійської ідеології та ультранаціоналізм значної частини російської еміграції крок за кроком зміщувалися з маргінесу до центру російського політичного життя. У даній публікації підкреслюється важливість українсько-російських відносин у сфері ідентичності, регіональної тотожності, мови та культури для пояснення витоків сучасної кризи.

Книга складається з одинадцяти розділів. Перший розділ, у порівнянні з англомовним виданням, було докорінно перероблено і розширено, аби продемонструвати, як суб’єктивне сприйняття протистояння між Росією та Заходом з боку політичних кіл впливає на практику їхніх взаємин та як це відображається на Україні. Другий розділ детально зосереджується на ставленні кремлівських очільників до України та її народу. Тут простежується еволюція Путіна від офіцера КДБ до корумпованого політика і російського президента та націоналістичного лідера. Також детально описується поширення впливу націоналізму на осердя російського політичного життя, відродження російського імперіалізму та шовіністичних поглядів на українців як «малоросів», які нібито «природно» належать до «російського світу».

У третьому розділі проаналізовано глибоке коріння українофобії в царській Російській імперії, Радянському Союзі та Російській Федерації. Досліджено роль державної маніпуляції медіями, зокрема російським телебаченням, трансляцію за їхньою допомогою ксенофобії, антизахідних теорій змов і облуди. Четвертий розділ фокусується на антисемітизмі у політичному та суспільному житті Росії й України XX — початку XXI століття та його проявам під час конфлікту на Донбасі. Привертається увага до давніх зв’язків російського націоналізму з антисемітизмом і його вплив на антисіоністські ідеологічні кампанії в Радянському Союзі. Спадщина радянського антисіонізму та російського антисемітизму, як показано в цьому розділі, створила базу для широко розповсюдженої ксенофобії в середовищі лідерів угруповань «ДНР» і «ЛНР».

Темою п’ятого розділу є явища злочинності й насильства на Донбасі, який до і після 1991 року був регіоном із найбільшою в Україні часткою населення, що мало досвід перебування за ґратами. Розкривається сутність процесу консолідації олігархічно-кримінального «донецького клану» під політичним «дахом» Партії регіонів. В шостому розділі аналізується, як завдяки демографічним змінам, зумовленим більшовицькою національною політикою та злочинами проти людяності, радянська ідентичність пустила дуже міцне коріння на Донбасі. В сьомому розділі автор знову звертається до Партії регіонів, яка стала єдиною в Україні реально діючою політичною машиною. Він простежує, як, об’єднавши колишніх «червоних директорів» підприємств державної індустрії, нових олігархів-підприємців, колишніх комуністів, кримінальних лідерів, групи панславістів і російських націоналістів із Криму, використовуючи ефективно організовану, добре фінансовану, бандитську і корумповану культуру управління, Партія регіонів здійснила експансію зі своєї бази на Донбасі з метою політично, економічно та фінансово монополізувати схід і південь України.

У восьмому розділі досліджено російську політику щодо України упродовж