Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Російські лідери не спроможні осягнути концепт російськомовного українського патріотизму, хоча він аж ніяк не новий. За радянських часів Петра Шелеста і Леоніда Кравчука, які походили з різних регіонів України (перший був із Харкова, а другий — з Волині) та у роботі й побуті спілкувалися російською, вважали українськими націонал-комуністами, бо вони публічно популяризували українську мову і виступали проти російського шовінізму. Парадоксально, але, як пише Куромія, навіть Володимир Щербицький, чиє ім’я стало ледь не синонімом офіційної русифікації та політичних репресій, у певному розумінні був «палким українським патріотом»[8].
В Україні, як і в інших країнах, мова нерідко слугує маркером ідентичності, але не менш важливим є ставлення громадян до історичного минулого та майбутньої траєкторії розвитку своєї держави. Ідеологи Кремля і російських маріонеток продовжують плекати радянські стереотипи про першість російської мови, славити «великого вождя» Сталіна й експлуатувати міфи «Великої Вітчизняної війни». Водночас вони принижують українську мову як «селянську», «грубу» і непридатну для модерного індустріалізованого світу. Ксенофобія у ставленні до українців далася взнаки при тотальному закритті українських шкіл та медій у Криму та окупованих районах Донбасу. На противагу цьому, більшість російськомовних громадян України не сповідує шовінізму радянського зразка у ставленні до української мови, підтримує десталінізацію та дерадянізацію. Серед них можна зустріти бійців і активістів українських організацій, що вважаються націоналістичними — я неодноразово зустрічав їх під час моїх частих візитів на схід України та до зони АТО. Політолог Сергій Куделя переконаний, що мовний чинник все ж відіграв певну роль на Донбасі: за його спостереженнями, російські маріонетки здебільшого не змогли закріпитися в населених пунктах Донбасу, де україномовне населення становило понад 80%. Утім приклади російськомовних українських патріотів показують, що вплив цього чинника був радше опосередкованим, і він не може розглядатися ізольовано від інших.
Другий міф про конфлікт на Донбасі зосереджений на українському націоналізмі, який здавна був пострахом для царської Російської імперії, СРСР і сучасної Росії. Цей міф прирівнює «українських націоналістів» до «нацистських колабораціоністів», а термін «фашист» застосовує щодо послідовників будь-яких політичних поглядів, які виступають проти панування Росії над Україною. У Радянському Союзі «буржуазними націоналістами» могли оголосити націонал-комуністів, як-от Івана Дзюбу, автора відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», або ліберально-демократичних дисидентів з Української Гельсінської групи. У путінській Росії ярликом «фашизм» позначають безліч різних явищ і суб’єктів — від критики влади, підтримки НАТО, США і України до недопуску російських спортсменів, які вживали допінг, на Олімпійські ігри[9]. Сучасний американський політолог Річард Саква так само перебуває в полоні кремлівської системи координат, характеризуючи всіх українських політиків, які бачать майбутнє своєї країни в об’єднаній Європі, до «націоналістів» і «фашистів». Він стверджує, зокрема, що «радикалізована українська націоналістична еліта» контролює Верховну Раду[10]. Насправді ж українська націоналістична правиця не могла похвалитися значними показниками електоральної підтримки: лише одного разу, 2012 року, виборчий список націоналістів подолав прохідний бар’єр до парламенту.
Третій міф пов’язаний з релігією: зокрема, він пророкує заборону «українськими націоналістами» Російської православної церкви (РПЦ)[11], а також протиставляє «православний схід» України «[греко-]католицькому заходові». Це протиставлення є безпідставним навіть у світлі номінальних демографічних показників. По-перше, греко-католики становлять більшість лише у трьох із семи західних областей[12], а по-друге, частка православних вірян на Донбасі не більша, ніж на заході Україні в цілому (54%), і значно менша, ніж у центральних, південних та інших східних регіонах, де цей показник коливається у межах 72–76%[13]. Подорожуючи Донбасом, можна зауважити дуже малу кількість храмів будь-яких конфесій[14]. Організоване релігійне життя у цьому регіоні, який зазнав потужної радянізації, було слабо розвинене, натомість краю було притаманне порівняно широке розповсюдження атеїзму
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет», після закриття браузера.