Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Водночас точка зору, відповідно до якої США встановлюють клімат безпеки, а Європа фінансує таке встановлення, зустрічає закономірну протидію з боку європейців, які заявляють, що ідея глобального розподілу праці, яка час від часу виникає у Вашингтоні — США воюють, ООН годує, ЄС платить — не відповідає європейським інтересам.

Діалог 26 країн з таких важливих питань, як безпека, дуже важко вести без конфліктів і суперечностей. У НАТО, як і в кожної організації, теж є свої проблеми.

Одна з них — нерівномірність оборонних зусиль та розподілу відповідальності між союзниками у сфері безпеки, яка дедалі зростає. На підтримку цієї позиції наводяться факти, що на початку XXI століття США забезпечують удвічі більше оборонних витрат, аніж усі європейські члени НАТО разом. Наводяться дані, згідно з якими між 1990 і 2005 роками частка оборонного бюджету європейських членів НАТО знизилася з 3 до 2,1% від ВВП, тоді як у США відповідні показники для цих років становили 5,3 і 3,6%. Нині оборонні витрати США становлять близько 40% від світових витрат, причому США витрачають на оборонні дослідження в середньому уп'ятеро більше, ніж європейські члени НАТО разом. Крім того, у структурах військових бюджетів європейських членів НАТО існують деформації в бік основного фінансування утримання персоналу, у той час як США більше інвестують в переозброєння. У західноєвропейських членів НАТО на початку XXI століття в середньому 68—70% витрат іде на утримання персоналу, і лише 5—20% на нове озброєння та устаткування (у США відповідно 38—40% і 25—26%). Вперше значний відрив Америки у військових технологіях було наявно засвідчено під час операції проти Югославії у 1999 р. Тоді 80% ударів високоточними боєприпасами, 85% нічних бойових вильотів літаків, 95% ударів крилатими ракетами було нанесено силами США, а європейські союзники заледве знайшли у своїх чисельних арміях 50 тисяч вояків, яких можна було направити для миротворчої місії. Усі європейські члени НАТО мають лише 10% від можливостей США у питаннях доставки і підтримання військ за межами зони відповідальності НАТО. Як наголошують деякі американські дослідники, європейські члени НАТО, скориставшись ядерними гарантіями США, мінімізували військове навантаження на свої бюджети, таким чином самоусунувшись від гарантування власної безпеки. Це, на думку цих вчених, дало можливість країнам Західної Європи досягнути відносного економічного процвітання, за умов менш конкурентоздатної економіки, аніж економіка США.

Річ у тім, що в Європі збережено армії часів «холодної війни», базовані на принципах територіальної оборони. З точки зору США ці армії застарілі і невиправдано дорогі через свою значну чисельність. Такі армії нездатні виконувати «нові місії» поза межами договірної зони відповідальності НАТО. Саме операції такого роду було проведено, починаючи з середини 1990-х рр., у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії, Афганістані та Іраку.

Дехто у зв'язку з цим починає стверджувати, що НАТО для США може втратити інтерес, а подальший розвиток процесу технологічного відриву США у сфері оборони може змусити Сполучені Штати переорієнтуватися на використання двосторонніх союзів, замість багатостороннього союзу НАТО.

Однак насправді все відбувається навпаки — США є одним з головних прихильників розширення і зміцнення НАТО.

У НАТО регулярно виникають суперечності й дискусії. Однак досі вони не мали рівня, здатного загрожувати дієздатності Альянсу. Найгостріший такий випадок трапився 2003 року. Під час опонування Франції і Німеччини війні США і Великої Британії проти Іраку в 2003 р. Франція виступила проти надання превентивної збройної допомоги НАТО Туреччині. Однак, рішення про таку допомогу НАТО провела в обхід Політичного комітету НАТО, через Військовий комітет, членом якого Франція не є.

Суперечності навколо Іраку, з одного боку, між США, Великою Британією і Польщею та провідними європейськими державами Німеччиною і Францією — з іншого, навіть запустили тему кризи трансатлантичних зв'язків.

Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії — під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і Великої Британії. 1958 року він запропонував створення тристороннього Директорату НАТО за участі Франції, США і Великої Британії. Не добившись своєї цілі, яка, як заявляли США, могла розколоти інших європейських союзників, президент де Голль вивів французький Середземноморський флот з-під командування НАТО, заборонив розміщення іноземної ядерної зброї на території Франції, у результаті чого з країни було виведено 200 американських військових літаків, та 1960 року провів випробування французької ядерної бомби. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної структури. 1967 року штаб-квартира НАТО була переведена з Парижа в Брюссель. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли її від військ СРСР відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу (тобто Бельгія, Нідерланди і Люксембург). Слід наголосити, під час основних подій «холодної війни» Франція послідовно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повертатися до участі в спільному військовому командуванні.

Для зміцнення НАТО є бажання обох сторін Атлантики — і Європи (особливо Центрально-Східної), і США. Тому сьогодні треба мати велику фантазію, щоб вгледіти перспективу розпаду НАТО хоча б у середньостроковій перспективі (10—15 років).