Читати книгу - "Віннету І"

змінилося і ставлення до мене тієї родини, у якій я працював. Батьки почали звертати на мене більше уваги, а діти стали слухнянішими. Я часто зауважував їхні потаємні погляди на собі і не розумів, у чому річ. Я міг би назвати ці погляди сповненими любові і співчутливими водночас.

Приблизно через два тижні після дивних відвідин землемірного бюро господиня дому попросила мене ніде не йти, а повечеряти вдома, з родиною, хоч у мене і був вільний вечір. Причиною цього запрошення вона назвала те, що увечері прийде містер Генрі і ще двоє джентльменів, один із них — знаменитий вестмен Сем Гоукенс.

Увечері я не став чекати, поки задзвонять у дзвінок, а спустився до їдальні за кілька хвилин до вечері. Там я на своє здивування побачив не звичайний стіл, а святково прибраний. Маленька п’ятирічна Еммі була в кімнаті сама і потай запхнула палець у фруктовий компот, аби спробувати його. Коли я зайшов до кімнати, вона злякано висмикнула пальчик і витерла його об свою біляву кіску. А коли я докірливо покивав їй пальцем, підбігла до мене і прошепотіла на вухо кілька слів. Аби виправити свою негідну поведінку, вона поділилася зі мною таємницею, яку протягом кількох останніх днів змушена була тримати у своєму серці, і воно мало не розірвалося від хвилювання. Я вирішив, що неправильно її зрозумів. Але на моє прохання вона повторила: «Це ваша прощальна вечірка».

Моя прощальна вечірка! Це не могло бути правдою! Не відомо, чому дитина прийшла до такого хибного висновку. Я тільки посміявся з цього. А потім почув у передпокої голоси. Це були гості, і я поквапився привітатися з ними. Вони прийшли усі разом, як я довідався потім, заздалегідь домовившись про це. Містер Генрі познайомив мене з юнаком, який мав трохи штивний та незграбний вигляд і називався містер Блек, а також із вестменом Семом Гоукенсом.

Вестмен! Скажу відверто, що я, мабуть, мав вигляд не надто розумного, коли мій здивований погляд зупинився на ньому. Я справді ніколи раніше не бачив таких людей. Хоча згодом я познайомився ще й не з такими.

Цей чоловік сам собою був помітним, але ще більше враження справляло те, що тут, у вітальні, він поводився точно так само, як поводився б десь надворі, у диких лісах — він не зняв капелюха і тримав у руках зброю.

І вигляд мав не менш химерний. Визначити вік, колір і форму його фетрового капелюха з сумовито обвислими полами було б непросто найуважнішому спостерігачеві, а розміри носа, що стримів посеред дикого лісу густої чорної бороди, могли по-справжньому налякати. Тінь від цього носа зробила би честь сонячному годиннику будь-якої величини. Через таку неймовірну густоту бороди на обличчі, окрім занадто розкішного органу нюху, можна було зауважити хіба що крихітні хитро примружені оченята, які, здавалося, були наділені надзвичайною рухливістю і уважно вивчали мене. Цей чоловік розглядав мене так само прискіпливо, як і я його. Згодом я довідався, чому саме він так мною цікавився.

Його голова поєднувалася з тілом, яке аж до колін залишалося непомітним і було загорнуте у старий шкіряний плащ, пошитий на чиюсь масивнішу фігуру, це робило цього невисокого чоловіка схожим на дитину, яка для забави загорнулася у дідусів халат. З-під одягу визирали тоненькі криві ніжки. Вони були обтягнуті вузькими штанами з торочками, такими короткими, що, здавалося, чоловік мав би поміняти їх ще двадцять років тому, а з-під них було видно чоботи з овечої шкіри — чоботи такого розміру, що чоловічок, якби бажання, міг би поміститися у них увесь.

У руці цей вестмен тримав рушницю, до якої торкався надзвичайно обережно. Вона була більше схожа на обрубок, ніж на справжню зброю. У перший момент мені важко було уявити собі більш карикатурне зображення мисливця із прерії, але вже незабаром я повністю оцінив цього незвичайного чоловічка.

Уважно роздивившись мене, він запитав тоненьким дитячим голосом:

— Це і є той юний ґрінгорн, про якого ви мені розповідали, містере Генрі?

— Так, — кивнув містер Генрі.

— Добре! Він мені подобається, сподіваюся, що і йому припаде до душі Сем Гоукенс!

І він зареготав: цей його специфічний сміх мені згодом довелося чути ще тисячі разів. У цей момент відчинилися двері, і він озирнувся. У дверях стояли господар і господиня дому. Вони привіталися з мисливцем так, що було зрозуміло — вони вже раніше зустрічалися. Потім нас усіх запросили до їдальні.

Ми пішли за господарями, а Сем Гоукенс і тепер не зняв капелюха і не відклав убік зброю. Коли кожен із нас отримав місце за столом, він вказав на свою гвинтівку:

— Справжній вестмен ніколи не відходить далеко від своєї зброї, а я від своєї Лідді — точно ніколи. Я повішу її он на той цвяшок.

Він називав свою гвинтівку Лідді! Згодом я довідався, що чимало вестменів мають звичку поводитися зі зброєю, як із живою людиною, і давати їй ім’я. Він повісив рушницю туди, куди збирався, і надумав додати до неї капелюха. Та з капелюхом він зняв і все своє волосся. Червонощокий голий череп був справді страхітливий. Господиня злякано скрикнула, а діти заверещали. Але він повернувся до нас і спокійно сказав:

— Не лякайтеся, міледі і мсьє! Тут немає нічого страшного. Я чесно і з гордістю носив на голові своє волосся зі самого дитинства, і ніхто не заперечував проти цього, аж поки не прийшли зо два десятки пауні