Читати книгу - "Дженні"

Хай там як, Пітер відчув, що смугасточка має якусь таємну гризоту, можливо, таку ж, як і його власна, і, сподіваючись відволікти її від сумного, він перейшов до опису подій, що передували його дивному й загадковому перетворенню.

Пітер почав розповідати про смугасту кішечку, що грілася на сонечку й умивалася в маленькому парку посеред площі, і як він хотів спіймати і пригорнути її. Дженні одразу ж зацікавилася. Вона припинила вмиватися і запитала:

— Скільки їй було років? Вона була гарна?

— О так, — сказав Пітер, — дуже гарна і така грайлива…

— Гарніша за мене? — запитала Дженні, намагаючись говорити безтурботно.

Пітер подумав, що та кішка була справді гарнішою за Дженні, бо, наскільки він пам’ятав, вона була схожа на на кругленького м’ячика з хутра з найпишнішими вусами, двома білими і двома коричневими лапами. Але він нізащо не образив би смугасточку, сказавши про це. Правда ж полягала в тому, що, незважаючи на лагідний і добрий вираз її білої мордочки, Дженні з її маленькою головою, видовженими вухами, розкосими напівсхідними очима, така жахливо худа, що її кістки випиналися з хутра, виглядала досить просто, і Пітер відчув, що на неї, порівняно з іншими котами, нічого й дивитися.

Але він був уже досить дорослий і знав, що іноді варто трішки збрехати, щоб зробити комусь приємність, тож відповів:

— О ні! Я думаю, що ти гарна!

Зрештою він з’їв її мишу.

— Справді? — вигукнула Дженні, і вперше відтоді, як вони зустрілися, він почув від неї муркотіння. Щоб приховати своє збентеження, вона кілька разів лизнула одну зі своїх лап, а потім із задоволеною усмішкою запитала:

— Ну, що трапилося потім?

І Пітер п’яте через десяте розповів їй решту історії до кінця.

Коли він закінчив словами: «… і наступне, що я пам’ятаю: я розплющив очі й зрозумів, що опинився тут», — запанувала тривала тиша. Пітер почувався втомленим від зусиль, які йому знадобилися, щоб розповісти історію і знову згадати всі жахливі миті, через які йому довелося пройти, бо він ще не зовсім відновив свої сили, хай навіть поїв і відпочив.

Дженні, безсумнівно, приголомшила історія, яку вона почула; здавалося, що вона напружено міркує, її очі не кліпали, однак їхній відсутній погляд не виражав недовіри. З її поведінки було зрозуміло, що вона вірить словам Пітера про те, що він насправді не кіт, а маленький хлопчик, і про ті дивні обставини, що передували його перетворенню, але на думці в неї було ще щось.

Зрештою вона повернула свою надто маленьку, витончену голову до Пітера й сказала:

— Ну, і що тепер робити?

Пітер відповів:

— Я не знаю. Напевно, якщо я кіт, то просто маю ним бути…

Смугасточка поклала на його лапу свою м’якеньку лапку і промовила:

— Але, Пітере, як ти не розумієш цього?! Ти ж сам кажеш, що зовсім не відчуваєш себе котом. Якщо ти збираєшся бути котом, то маєш спершу навчитися все робити по-котячому.

— От лихо, — сказав Пітер, який не надто любив вчитися, — невже, щоб бути котом, потрібно знати більше, ніж як їсти мишей і муркотіти?

Маленька кішечка була щиро здивована.

— Чи потрібно знати більше? — повторила вона. — Ти не можеш навіть уявити, наскільки більше! Напевно, в сотні разів. Бо якщо ти підеш просто зараз і гулятимеш отак, виглядаючи, як білий кіт, але почуваючись, як маленький хлопчик, — закладаюся, мине не більше ніж десять хвилин, як ти знову вскочиш у жахливу халепу. Самому жити нелегко, навіть якщо ти знаєш усе чи майже все, що має знати кіт.

Пітер ще не думав про це, але, безсумнівно, Дженні мала рацію. Якби він був сам собою і його викинули з будинку чи він загубив няню на карнавалі або в парку, то знав би, що потрібно йти прямісінько до полісмена, повідомити йому своє ім’я та адресу і попрохати довезти його додому. Але Пітер у своєму нинішньому тілі білого кота з трохи обвислим лівим вухом, яке розірвав рудий волоцюга Демпсі, не міг цього зробити. А ще гірше те, на що зараз звернула увагу смугасточка: він був котом і не знав, як має поводитися кіт. Він знову почав боятися, але це була вже не та паніка, яка охопила його минулого вечора; він тремтів, немов ліжко, підлога і все під його чотирма лапами більше не трималося купи. Він жалібно промовив до смугасточки:

— О, Дженні, тепер я справді боюсь! — Що мені робити?

Вона якусь мить подумала, а тоді сказала:

— Я знаю! Я тебе навчу.

Пітер відчув таке полегшення, що був ладний заплакати.

— Дженні, люба! Ти це зробиш? Ти можеш?

Вираз на її мордочці був просто янгольський — або Пітерові так здавалося — і вона видалась йому майже гарною, коли відповіла:

— Ну звісно. Зрештою, ти на моїй відповідальності. Я знайшла тебе і притягнула сюди. Але одну річ ти мусиш мені пообіцяти, якщо я за тебе візьмуся…

Пітер промовив:

— Добре. О так, я пообіцяю будь-що…

— Насамперед роби, як я тобі скажу, доки не зможеш хоч трохи дбати про себе сам. Однак, найважливіше, ніколи не розповідай жодній живій душі своєї таємниці. Я її знатиму, але більше нікому цього знати не потрібно, бо вони не зрозуміють. Якщо ми втрапимо в халепу, дозволь говорити мені. Ніколи не натякай і не давай знати іншим способом жодному котові, хто ти насправді. Обіцяєш?

Пітер пообіцяв, і Дженні по-дружньому торкнулася його голови своєю лапкою. Лише дотик її оксамитової подушечки і проста ласка змусили Пітера почуватися краще.

Він сказав:

— А зараз, може, розповіси свою історію і хто ти така? Я нічого про тебе не знаю, а ти була такою доброю до мене…

Дженні відсмикнула свою лапку, і вираз глибокого смутку з’явився на її