Читати книгу - "За браком доказів"

— І тому ви, за багаторічною звичкою, щовечора замикаєте його палату на ключ? У матеріалах справи я не знаходжу такого рішення. Подібні заходи дозволені не довше, ніж на чотирнадцять днів.

— Не думаю…

— Це належить Маґнусові Саннторву, — Сюнне вийняла невеличкий блокнот. — У ньому він занотовував, коли його зв’язували ременями й коли замикали в палаті.

— Ми застосовуємо засоби стримування лише в критичних випадках, — відповів Свенсон майже крізь зуби.

— Можливо… Але він ніч за ніччю лежав у ременях наодинці з собою. Ви так добре знаєте закон, то мали б знати, що таке недопустимо.

Головний лікар побагровів на обличчі.

— Ви не маєте жодного уявлення, перед якими викликами ми стоїмо в нашому відділенні. До того ж, усе, що ви каже, недоказово, це лише слова вашого клієнта.

— Його слова і його записи. Цього більш, ніж достатньо… для газет. Журналісти таке полюбляють. А вам аж ніяк не потрібна судова тяганина з приводу незаконного примусу й зловживання владою.

— Про звільнення Маґнуса Саннторва навіть мова не вестиметься! Це був би вкрай легковажний крок. А ваша поведінка — чистий шантаж! Неетичний шантаж! Невже ви, справді, хочете взяти на себе відповідальність за вихід цього пацієнта на свободу?

У його тоні звучала агресія і розпач водночас.

— Я нічого не казала про вихід на свободу, — спокійно заперечила Сюнне. — Для початку мене вдовольнило б деяке пом’якшення режиму утримання. Скажімо, незамкнені двері палати вночі, як це передбачає закон. Прогулянки за межі клініки, звісно, у супроводі. Маґнус Саннторв упродовж багатьох років жодного разу не виходив за межі своїх чотирьох стін. Він позбавлений можливості гуляти, милуватися хвилями фьорду, слухати шелест вітру в кронах дерев. За його ж словами, він божеволіє в цій абсолютній ізоляції. Не думаю, що він іронізував. І не вважайте це шантажем. Погляньте на це, як на компенсацію за багаторічне незаконне позбавлення свободи. Навзамін ми не подаватимемо судового позову, позбавимо вас тим самим купи проблем і клопотів.

Головний лікар вагався.

— Саннторв погодиться на обмежене послаблення режиму?

Сюнне відчула, що влучила в ціль.

— Так, погодиться, гарантую. Укладемо угоду?

Свенсон неохоче кивнув.

Сюнне склала документи в торбинку й підвелася. Дорогою до дверей озирнулася.

— Скажіть мені одне, докторе Свенсон, а ваше ім’я було в списку Маґнуса Саннторва?

Доктор почервонів.

— А як і було, то що? Невже допускаєте такий низький рівень мого професіоналізму? Невже погрози пацієнта можуть вплинути на мою оцінку його стану здоров’я?

— Я просто поцікавилася…

— Як усе минуло в клініці? — запитала Карла.

— Новий досвід, щонайменше. Сварка з головним дала свій результат.

— Позову не буде?

— Ні, ми уклали угоду.

Сюнне розповіла про свій візит до клієнта.

— От свиня, хай йому чорт! — обурилася Карла. — Як це типово! Вся психіатрія — це суцільні тортури!

— Ну, не знаю, — засумнівалася Сюнне. — Там не все так просто й легко. Багато пацієнтів, справді, дуже хворі.

— Психіатри божевільніші за пацієнтів, я так думаю! — заводилася Карла. — Тільки й уміють, що напихати хворих хімікатами, ефекту дії яких і самі до пуття не знають. Існує купа досліджень, які доводять, що тривале вживання психотропних медикаментів з часом лише погіршує стан хворих. Навіть якщо гострі симптоми зникають, прогнози на одужання лише погіршуються.

— ОК, — кивнула Сюнне. — А як тоді вчинити з людьми, які перебувають у гострій фазі захворювання?

Карла лише відмахнулася від її зауваження.

— Психічне захворювання — результат пресування людини оточенням і обставинами. Так звані божевільні — це люди, які втрачають контроль і стають безпомічними в певних життєвих ситуаціях, а медицина відповідає позбавленням пацієнта решток його впливу на власне життя.

— Ти так впевнено говориш, ніби всі розуми поїла, — буркнула Сюнне.

— Я впевнена лише в одному — у незрушному праві протистояти бюрократичній владі. Хай там як, добра робота, Сюнне, хоча, як на мене, могла ще дотиснути.

— Як?

— Домогтися, щоб Саннторва перевели до місцевої клініки, наприклад. Там не такий суворий режим. Можливо, це стане наступним кроком.

— Ліпше було б, якби далі справу вела ти, — сказала Сюнне.

— Ні, клієнтів Саннвікена я не беру.

— Чому? — ошелешено запитала Сюнне.

Карла стенула плечима.

— Мені вище голови вистачає Гаукеланна. Практичніше зібрати їх усіх в одному місці.

— То хай би його взяв хтось інший. Щось у цьому Маґнусові Саннторві було таке… Не скажу, що маю велике бажання зустрічатися з ним знову.

— Будьмо! — виголосив Рюне Сайм і підняв келих. — Будьмо і ласкаво просимо!

То була його ідея запросити в п’ятницю ввечері друзів і колег, щоб повідомити їм радісну новину: ми переїхали і об'єдналися для спільної роботи. Я думав, що всередині грудня багато хто буде заклопотаний приготуваннями до Різдва, проте гостей прийшло більше, аніж я сподівався. Переважно адвокати, ясна річ, але також поліційні юристи, кілька суддів та кілька чиновників.

Ми з Рюне накупили купу ящиків пива й коробок вина. Пані Сьоренсен принесла імбирне печиво й червоні стеаринові свічки. Карла й Сюнне причепурили кабінети, розвісили різдвяні прикраси. Бірґер Біркгауґ ніяк не приклався до святкування, та принаймні прийшов, стояв собі в кутку й розмовляв з якимось огрядним чоловіком, якого я не знав особисто, але десь уже бачив.