Читати книгу - "За браком доказів"

— Добре… Але я хотіла сказати, що ви повинні реально дивитися на стан речей. Шанси на повне звільнення дуже мізерні.

Чоловік підняв руку, кілька разів провів по волоссі. Вигляд він мав розгублений.

— Судді бояться, що ви можете зашкодити… собі чи комусь іншому.

— Чому це я маю комусь зашкодити?

— Бо ви вбили свого брата.

Сюнне відразу ж пожалкувала про свої слова. Сказані вголос, вони прозвучали грізно, однак Маґнус Саннторв ніяк не зреагував, лише заперечно потрусив головою.

— Завжди вони це говорять, — Маґнус нахилився вперед і прошепотів: — Не вір їм! Вони так кажуть, щоб тримати мене тут.

Сюнне кивнула, не знаючи, що відповісти.

— Насправді, мій брат живий.

— Он як?

— Так!

Маґнус раптом почав натужно дихати, ніби після тривалого забігу. Перед очима Сюнне постала картина, як її змалював Бірґер Біркгауґ: Маґнус Саннторв перед автобусом з відтятою головою брата в руках. Вона мимоволі відхилилася на спинку стільця.

— Я часто з ним розмовляю, — захекано вів далі Маґнус.

— Телефоном?

— Ні, тут! Він приходить до мене вночі, балакає зі мною в темряві.

— Ви певні, що це ваш брат? Як він заходить до палати? Ви ж казали, що в лікарні всі двері замкнені.

Знову вона не стрималася, і слова необачно зірвалися з язика. Сюнне відразу збагнула, що ця тема — табу. У погляді Маґнуса майнула підозра.

— Ти геть дурна? Думаєш, я не впізнаю голосу свого брата? — голосно вигукнув він і почав тупати ногою, мовби в такт музиці.

Щось у ній перевернулося.

— Звісно, впізнаєте, — пробелькотіла вона й сама відчула, як зривається на фальцет.

З коридору долинув голос доглядача.

— У вас там все нормально?

Маґнус не відповів, не зводив погляду з Сюнне. Як би їй хотілося не дивитися йому в очі. Щось у тому погляді змушувало її почуватися, наче вона стоїть на краю прірви.

— Маґнусе? — голос доглядача звучав спокійно, однак твердо. — Чекаю на відповідь, будь ласка! Все гаразд?

Маґнус поволі повернув голову до дверей, кивнув.

— Все добре.

— Чудово, — похвалив доглядач.

Сюнне відчувала, як пульсує у скронях кров, силувано всміхнулася. Втупилася поглядом у точку посередині його чола, в уявне око.

— Ліпше розкажи, як тобі тут живеться, — вдавано невимушеним тоном попросила вона.

Головний лікар Ганс Свенсон зітхнув.

— Припускаю, що ви збираєтеся затіяти на рік часу танці зі звільненням Маґнуса Саннторва.

— А ви, наскільки я чую з вашого голосу, цим незадоволені, — сказала Сюнне. — Але закон надає пацієнтам чіткі права. Ми хочемо…

Головний лікар здійняв догори руки, мовби захищаючись.

— Я знаю закон про захист психічного здоров’я, дякую! Та ще я добре знаю своїх пацієнтів.

— Маґнус Саннторв не справляє враження дуже хворого.

— З усією повагою до вас, ви юрист, а не медик. І ви не можете бути компетентною в усьому на світі, щоб судити про стан його здоров’я. Про що, власне, ви хотіли поговорити? Про погоду? Чи може, сподіваєтеся, що я буду вислуховувати ваші нотації?

Свенсон зняв окуляри й потер очі.

— Даруйте, — промовив він після короткої паузи. — Я зірвався нехотячи. Втомився… І ця вічна юридична тяганина… Я розумію, що права пацієнтів надзвичайно важливі, але ваші втручання крадуть наш час і позбавляють сил у дуже напружених лікарняних буднях, сил, які ми радше віддали б на лікування хворих.

— Я теж розумію ваші почуття, — сказала Сюнне, демонструючи йому свою лояльність.

— Повернімося до Маґнуса Саннторва, — промовив головний лікар. — Зараз у нього цілком стабільний період. Та, попри все, він хворий чоловік і може бути дуже небезпечний за сприятливих для цього обставин. Не може бути й мови про його звільнення чи переведення до загального відділення.

— Але якщо його стан стабільний…

— Ліки приглушують симптоми, а не лікують. Завжди існує небезпека рецидиву. Клінічна картина може змінитися. Дехто звикає до медикаментів, і вони вже не діють, тоді треба випробовувати інші дози або міняти препарати. Це — безперервний процес проб і помилок. Не можна припиняти примусового лікування, надто великий ризик.

— Але в нього вже давно не було агресивних нападів, — наполягала Сюнне.

— Так, на щастя, він вгомонився, — погодився Свенсон. — Перші роки тут Маґнус був цілком непередбачуваний, а іноді дуже буйний. Одержимий думкою вибратися звідси. Весь час писав списки.

— Які списки?

— Списки людей, яких би хотів убити. Батька, матір, сестру — усю родину, одним словом. Ім’я загиблого брата теж було в тому списку, але потім він його викреслив. Нам траплялися навіть списки з іменами персоналу клініки.

— Цього я не знала.

— Звісно, не знали, але можете тепер зрозуміти нашу стурбованість.

— Маґнус і далі пише такі списки?

— Здається, давно вже не писав.

— Були якісь інші форми погроз?

— Зазвичай погрожував смертю.

— Так-так, зрозуміло, — урвала Сюнне Свенсона. — Коли востаннє ви чули такі погрози?

— Точно не пригадую, але, як я вже казав, завжди існує небезпека рецидиву.

— За документами, останній напад зафіксовано два роки й сімнадцять днів тому, — уперлася на своєму Сюнне.

— Цілком можливо, однак, з фахового