Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Тьох-тьох-тьох! — з останніх сил витьохкував солов’їну пісню телефон, не бажаючи зупинятися, рвав нерви.

— Вішайся! — роздратовано сказав йому Субота, зітхнувши, простягнув руку і зняв слухавку.

— Сі,— мовив італійською. Може, біда злякається міжнародного скандалу, обійде манівцями.

Але біді на таке начхати — у слухавці відкашлювався баритон відповідсекра Алімова.

— Слухайте, Субото, — нарешті похмуро промовив він, — у мене для вас паскудна новина.

— Вірите, нічого іншого від вас і не чекав, — відповів Субота.

Алімов раптом розлютився.

— Припиніть поводитися по-хамськи! — плаксиво закричав він. — Що ж це таке, ані слова простого… Ви можете нарешті повестися пристойно хоч раз у житті?

— Раз у житті — можу, — лагідно погодився Субота, і Алімов заспокоївся так само раптово, як спалахнув.

— Ви, звичайно, чули про кризу, — продовжував він тим же похмурим тоном. — Так от, вона дісталася до нас. Вас звільнено, Субото, звільнено під три чорти…

Субота відчув, як до серця підступає нудота. Відкашлявся, подихав — не допомогло.

— Що означає звільнений? — хрипко перепитав він. — Я не можу бути звільнений, я працюю за гонорар.

— Ні,— заперечив Алімов, — не працюєте, тому що від цього дня жодних гонорарів у журналі не буде. З усіма, хто не на зарплатні, ми прощаємося.

Суботі стало огидно. Вони, бачте, прощаються, — сказав він сам до себе. Які високі слова! Цікаво, хто їм писатиме? Неграмотні редактори, які в слові «корова» роблять три помилки, чи бабці-коректорки?

— Прошу без образ, — озвався Алімов на тому кінці дроту. Виявляється, Субота, забувшись, казав не подумки, а вголос. — У нас журнал, а не Інститут мовознавства, що і як писати, вирішує керівництво, а не сторонні автори.

— Ну тоді переказуйте вітання вашому керівництву і йдіть до свинячої матері,— сказав Субота й відключився.

Давно вже він не злостився, навіть головний біль минув. Багряна ненависть, посмикуючи повіки, заливала його розум. Звільнити фрілансера — підлість, свинство! Фрілансер тому й фрілансер, що не бере грошей за просиджені штани, як штатні роботяги, а тільки за товар. Тепер, отже, й за товар не будуть платити…

Гарна новина, особливо якщо врахувати… Що врахувати? Думка блукала, крутила хвостом, не давалася. Субота намацав пляшку, рішуче ковтнув, у голові частково прояснилось — і згадав. Ось що треба врахувати: у нього немає житла, він мешкає в орендованій квартирі, а жити йому тепер нема на що. Він і без того вже заборгував за місяць. Господиня, стара кобила сталінського виїзду, вже перейшла від нагадувань до погроз.

— За радянської влади, — казала вона, дихаючи мишачою ненавистю в телефонну слухавку, — таких мешканців миттю ставили до стінки!

— Самі ставили, мадам? — з вишуканою ввічливістю уточнював Субота.

Господиня лютувала, горлала в слухавку щось нерозбірливе, згадувала прокурора. Він не слухав, тільки час від часу вставляв: «так, мадам», «ні, мадам», і все невлад, чим ще більше дратував її. Закінчила вона страшною клятвою, що коли через тиждень він не заплатить, то вилетить, як корок з пляшки, до Фебової матері. Може, він недочув, малася на увазі якась інша матір, але суті це не змінювало.

Поклавши слухавку, Субота замислився щодо перспектив. Не схоже, щоб бесіда з господинею надто поліпшила їхні стосунки. Утім, надія ще лишалась аж до сьогодні. Тепер кінець, грошей чекати немає звідки.

Субота подумав, що якби господиня була років на тридцять — а краще на сорок — молодшою, її можна було б спокусити. Але вона, як висловлюються у вищому світі, давно вже некондиція… Не кажучи про те, що джентльменові не личить. Простіше вже зарубати її, зі старенькими завжди так роблять, цього навіть класики вчать. Але тоді треба плентатися в будівельний по сокиру, а це знову непередбачені витрати. Та й яку, власне, сокиру брати — різницьку чи згодиться звичайна?

Він не втримався, гмикнув — чула б його зараз господиня!

Від міркувань фривольних і злодійських Субота перейшов до реальних стратегій. У нижній шухляді письмового столу припадав даремно порохом диплом педагогічного інституту. Згадавши про це, він вирішив зробити запаморочливу кар’єру — піти в школу вчителем мови! Думка, безперечно, дика, але за це платять якісь гроші… У всякому разі, мають. Навряд чи вчителі працюють за голу ідею…

Субота набрав в айфоні слово «вчитель», пошуковик послужливо викинув посилання: вчителя побили… звинуватили… скалічили… завели кримінальну справу… Тут же вилізли відео, де школярі ображали підстаркуватих наставниць, плювали в них, гамселили стільцями, билися з ними навкулачки і, що прикро, регулярно перемагали. Субота, звичайно, не бабця-вчителька, він і сам, либонь, когось відлупцює, а потім викине у вікно двох-трьох учнів… Та хоч і весь клас — здоров’я дозволяє. Це, звичайно, чудово, але що потім? Жебрацька доля та арештантська неволя… Ні, школа — це не для нього. Краще вже щира праця мозолева, як той казав… Тим паче, що вчительської платні все одно не вистачить на життя та оплату житла.

Сум знов охопив його.

Ах, як усе це невчасно, як жахливо, ганебно, огидно… Так, криза, але чому так по-варварськи грубо, чому він першим потрапив під колесо? Субота заскреготів зубами, відсьорбнув ще ковток, лють здійнялась до горла, світ знову вбрався в багряні тони… Руки свербіли від бажання помститися, повіка сіпалася.

Що ж тепер робити, куди бігти, у кого просити вибачення, кого звинувачувати, кого все-таки прикінчити? Відповідсекра Алімова з його смутком віслюка, головреда Железнова, що вічно чухався, чи власника журналу — спортивного, сухорлявого Терентьєва? Ні, не те… Нікого не треба вбивати. Піднеси свій дух і ні на чому не зосереджуй його — і вже поготів на злі та помсті… Мені помста належить, і аз воздам… Хто такий цей «аз», хто воздасть за Суботу, за всіх принижених, ображених, несправедливо звільнених? Та той же, хто й завжди. Господь наш Бог, творець неба і землі…

Стало важко дихати. Субота навстіж відчинив фрамугу, безпритульне повітря зими ввірвалось у кімнату, від холодного подиху волосся на мить заворушилося.

Кажете, негідники, помер Бог? Брешете. Не помер він, живий, неодмінно десь тут, поруч… Тільки ховається від вас — від ліні, дурості, жадібності, злості. Сховався в глибокому космосі, а на видимому обрії залишив тільки скло небесне, непроникне склепіння. Де ти, Господи, на чиїх небесах?..

Кімната стрімко вихолоняла.

Субота зачинив вікно, пройшов у ванну, зупинився перед дзеркалом. Круті плечі, потужний торс, рельєфні біцепси, обличчя тверде, немов з граніту, — ось що хотів би він там бачити.