Читати книгу - "Ангел пригляду"

Рубінштейн теж зітхнув, нагріб по кишенях жовто-білого дріб’язку, віддав нікудишньому співрозмовникові. Треба було давати? Звичайно, ні. Усе одно проп’є. Але… хто просить — дай. Не нами заповідано і не нам. А живучи серед людей, ангел підпорядковується тутешнім законам.

Чолов’яга прийняв пожертву в малу, несподівано м’яку долоню.

— Задоволений? — спитав Рубінштейн.

Той розцвів лукавою усмішкою.

— Ми дуже задоволені,— сказав, — і ви задоволені будьте…

І закотився назад у сутінки, наче й не було. Тільки тут Рубінштейн подумав, що треба б викликати таксі. Але потім махнув рукою: метро вже відкрите, та й грошей — не розгуляєшся.

Риплячи рубчастою підошвою по свіжому снігу, ангел кинувся до ближчої станції, тому й не бачив, як до ощасливленого ним чолов’яги підійшли двоє в чорних пальтах, обидва без шапок, але доволі переконливі з вигляду…

Через півгодини вони, так само без шапок, неспокійно озираючись, чекали Рубінштейна на Київському вокзалі. При електричному світлі очі їхні виблискували жовтим, як у скажених котів. Чи то через очі, а чи через інше щось, але люди довкола них незабаром швидко випарувалися, немов хтось узяв і підірвав нейтронну бомбу малого радіуса дії.

Жовтоокі чекали півгодини, годину, але так нічого й не дочекалися. Тоді перший, нижчий на зріст, у пальті швидше сірому, ніж чорному, нервовою ходою попрямував до розкладу, швидко оглянув його і видав звук, середній між пострілом і ударом хокейної ключки. Помилилися хлопці, та що там, облажалися: прямих потягів з Москви до Донецька не було, та й бути не могло. Вираз нелюдської злості з’явився на обличчі здорованя, і вся його постать застигла, як символ жорстокості.

— Може, з пересадками подався? — обережно припустив другий.

Той, що трохи нижчий, але явно старший за рангом, облив його холодним, наче з відра, поглядом, спитав обурено:

— Якщо з пересадками, то де він? Чому не з’явився?

Не дочекавшись відповіді на власне риторичне питання, перший підійшов до каси, нахилився до віконця. Усміхнувся огрядній немолодій касирці, намагаючись виглядати симпатичнішим:

— Дівчино, як дістатися до Донецька, якщо не потягом?

Касирка, призначена під старість дівчиною, звична до будь-яких грубощів і наруг, глянула у відповідь офіційно.

— Тут вам не довідкове бюро, — кинула сердито. — Треба квиток — купуй, ні — вали!

Той, який питав, бувалий у бувальцях, миттю змінив тон.

— Ти, дурепо стара, слів людських не розумієш чи що? — і так блиснув на неї жовтим оком, що касирка на мить заціпеніла. Потім здригнулася, стрепенулася й заговорила, лякливо спотикаючись і пританцьовуючи:

— Автобусом… Але це залежно від того, з пересадками чи без…

Чолов’яга думав недовго.

— Без.

— Від Новоясенівської тоді. Добу їхати.

— Добу… Коли рушає?

— Десь за півгодини.

— По конях! — вигукнув другий, і обидва кинулися до виходу з вокзалу. Касирка прилипла носом до шибки, провела приголомшеним поглядом, а потім відкинулася на стілець.

Обидва проскочили у важкі вокзальні двері так, ніби тих зовсім не було, і опинилися на площі перед торговельним центром. Там вони стрибнули в задушливе нутро лілового «Мерседеса», дали по газах і, розкидаючи брудний сніг, загвинтились у череду ранкових автомобілів, що повзли в ранкових заторах.

У той самий час Рубінштейн дістався нарешті до автостанції і придбав квиток до Західного автовокзалу міста Донецька. На це пішли всі відкладені в ліву кишеню гроші, після чого він підтюпцем побіг до автобуса. Умостився на останньому сидінні, пошматованому чиїмось ножичком по коричневому дерматину. Їхати там було незручно, зате тепер він бачив усіх в автобусі, а його — ніхто.

Однак, як зазвичай це буває, взявся невідь звідки дід-пролетар: обличчя в зморшках і старечому пігменті, широкі кістляві ручиська, побитий ватник на голе тіло, на грудях — георгіївська стрічка. Обернувся з переднього сидіння, кивнув ріденькою сивиною на тімені, повагом завів розмову.

— У Новоросію, солдатику? — запитав, посміхаючись так, що стало видно зламаний міст у лівій щелепі.— Битися за праве діло? Дамо перцю укрофашистам!

І войовничо потрусив жовтим кулаком. Був би дід випадковим перехожим, можна й промовчати. Безвідмовна тактика з компатріотом: якщо мовчить, то людина особлива — начальник або, чого доброго, з органів. Але їхати треба майже добу, і Рубінштейн вважав за краще налагодити взаєморозуміння.

— Додому їду, — сказав коротко.

— До дочки чи онуки? — поцікавився настирливий старий, розтискаючи грізний кулак.

— Саме так, — кивнув Рубінштейн, і спантеличений співрозмовник на якийсь час замовк, збираючись думки: то до доньки чи онуки? Чи до обох?

Народ потихеньку набивався в автобус. Публіка була потерта, похмура, наче кимось навмисне ображена. Воно й сама Москва — місто невеселе, а вже про Донецьк, куди збиралися, годі й казати.

Через півгодини автобус, трусячи пасажирів на вибоїнах, відвалив від автостанції. Двері зачинились, і всередині відразу запахло кислим, ропою, наче й не людей везли, а огірки або, що гірше, оселедці. Але Рубінштейн нічого цього вже не відчував, бо спав на покраяному сидінні простим старечим сном.

Ще за п’ятнадцять хвилин на автостанцію закотив ліловий «Мерседес». Звідти вискочили два здоровані з жовтими очима, зробили коло пошани по станції, переконалися, що потрібний автобус від’їхав безповоротно, знову завантажилися в машину і з ревом помчали, на автостраду.

Глава 3

Субота

Юрія Олексійовича Суботу, штатного фрілансера глянцевого журналу «Інше», пробудив від сну по-варварськи ранній дзвінок мобільного. Сон був сумний, болісний, якийсь неосяжний — немов останній, який випало йому бачити за життя. Незвичайний був сон, мабуть, пророчий, тільки от ніяк не згадати, про що саме.

Телефон дзвонив, і Субота, розліплюючи сонні повіки, глипнув на годинник — смарагдовим полум’ям палали на ньому цифри 8:15. На душі зробилося тоскно: знав Субота, що не телефонують так рано, щоб повідомити добру новину, а поганих і без того було через край.

Слухавка тьохкала солов’їними трелями, Субота дивився на неї похмуро, з огидою. Може, не брати? А раптом звістки не лише погані, але й важливі пропустиш — каятися будеш, а вже пізно: поїзд пішов, гудок локомотива розсік життя на «було» і «не було»…

До всього, страшенно боліла голова. І що найгірше, боліла звично. Хміль тепер не вивітрювався з Юрія Олексійовича, хіба тільки за недоглядом. А якщо раптом і траплялося таке, напоготові завжди стояла пляшечка односолодового віскі — ну, може, й не односолодового, звичайного дешевого, — і рятівний туман у голові поповнювався справно. Головний біль кращий за душевний, кращий, — страждає сама лише смертна плоть. Безсмертна ж, на думку багатьох, душа в цю мить стискалася, ховалася в потайних тілесних порожнинах, не подавала ознак життя.

Віднедавна Субота повірив: якщо пити