Читати книгу - "Золотий дім"

— Звичайно ж, не тебе, синку, хто ж тебе злякається, — втішала мене мати, на що батько заперечував:

— А от за тебе ми боїмося, це прауда. Із цією борідкою а-ля Троцький, яку ти так уперто носиш, ти схожий мені на мішень для льодоруба. Моя тобі рада: уникай Мехіко, особлиуо району Койокан.

Вечорами вони сиділи у плямах жовтого світла, з книжками на колінах, загублені в словах. Вони скидалися на постаті з картини Рембрандта «Двоє філософів у глибокій задумі» й були ціннішими за будь-яке полотно; можливо, це були представники останнього такого покоління, а ми, ми, котрі є пост-, які приходимо опісля, шкодуватимемо, що не навчилися біля них чогось більшого.

Мені так їх бракує, що не знаходжу слів.

5

Час минав. Я знайшов собі подружку, втратив, знайшов іншу і так само її втратив. Мій таємний кіносценарій, найвимогливіший із-поміж моїх любовних романів, подивився скоса на ці потуги налагодити приречені в зародку стосунки з людськими істотами, наприндився й відмовився видати свої таємниці. На мене повною парою мчали мої Під Тридцять, а я, мов знепритомнілий персонаж німого кіно, безпомічно лежав на колії. (Мої літературно освічені батьки, без сумніву, воліли б, аби я відіслав тут до кульмінаційної сцени на залізничній колії у Форстеровій «Найдовшій подорожі».) Сади були моїм мікрокосмосом, і щодня я бачив, як витвори моєї уяви спрямовують на мене зустрічні погляди запалих очей із вікон будинків на вулицях Макдуґал і Салліван, благаючи про народження. Я мав їх усіх частинами, але цілісна картина від мене вислизала. Під номером ХХ на Салліван-стріт, на першому поверсі з доступом до саду, я поселив свого бірманського — я хотів сказати: м’янманського — дипломата У Лну Фну з ООН, чиє професійне серце розбила поразка в найдовшій за всю історію битві за пост Генерального секретаря, коли у двадцяти дев’яти раундах голосування поспіль не виявилося переможця, а в тридцятому його обійшов південнокореєць. За допомогою цього героя я планував досліджувати геополітику, зобразити тиск на ООН деяких найбільш авторитарних режимів світу, що домагалися цілковито заборонити образу релігійних почуттів, поставити руба дискусійне питання використання американського вето в інтересах Ізраїлю, а також влаштувати в Макдуґал-Салліван Ґарденз візит Аун Сан Су Чжі власною персоною. Крім того, я знав історію особистої драми У Лну Фну — смерті його дружини від раку, і підозрював, що той, загнаний у тупик подвійним крахом свого праведного життя, може збитися з чесного шляху і врешті погоріти на фінансовому скандалі. Щойно я про це подумав, як чоловік із запалими очима за вікном будинку номер ХХ на Салліван-стріт розчаровано похитав головою й відступив у тінь. Ніхто не любить бути негативним персонажем.

Моя уявлена спільнота була повним інтернаціоналом. Під номером 00 на Макдуґал-стріт жив іще один самітник — аргентино-американець, якому я дав тимчасове, робоче ім’я «пан Аррібіста» — кар’єрист. Щодо нього, як би там він не звався в остаточній версії, Маріо Флорида чи, скажімо, Карлос Герлінґем, синопсис у мене був такий:

Аррібіста, свіжоспечений громадянин, пірнає у велику країну — «його» країну, як йому мріється, — так, як людина, яка дістається до океану обітованого після довгої подорожі через пустелю, навіть якщо ніколи не навчилася плавати. Вона довіряє океану свою вагу, і той її витримує. Людина не тоне — принаймні не одразу.

І ще оце, що треба було розвинути ширше:

Упродовж усього свого життя Аррібіста був квадратним кілочком, що в поті чола намагався упхатися до круглого отвору. Чи він нарешті віднайшов квадратний отвір, до якого нарешті пасуватиме так, що голки не підточиш, а чи сам він заокруглився під час своїх довгих мандрів? (Якщо правильний другий варіант, то вся ця подорож не мала б сенсу, а принаймні під кінець мандрів він пасував би до того отвору, звідки вирушив. Йому більше до вподоби візія квадратного отвору, а прямокутна сітка міських вулиць, схоже, підтверджує такий стан справ.)

Певно, наслідком моїх особистих любовних поразок було те, що Аррібіста, як і добродій з ООН, колись утратив кохану жінку:

Його дружина також є плодом вимислу. Чи, радше, багато років тому перейшла з фактів до уяви, покинувши його задля іншого чоловіка — молодшого, вродливішого, з усякого погляду покращеної версії бідолашного Аррібісти, котрий, як йому самому було досконало відомо, був досить посередньо наділений усіма якостями, що так люблять жінки, — зовнішністю, красномовством, уважністю, теплом, щирістю. L’homme moyen sensible[7], який для того, щоб описати себе, використовує неточні заяложені звороти, як оцей-от. Чоловік, зодягнений у старі звичні слова, немов у твідовий костюм. Чоловік без властивостей. Ні, це неправда, поправляє себе Аррібіста.

Він нагадує собі, що має властивості. Хоч би таку, що коли поринає в потік свідомості, то починає себе очорняти, і в цьому несправедливий до себе. Насправді ж він є кимось абсолютно незрівнянним, незрівнянним цілком у дусі своєї нової країни, яка прославляє незрівнянність, яка відкидає принцип «все, як у людей». Аррібіста незрівнянний, бо не дав себе зрівняти з землею. Він досягнув свого, ще й як досягнув. Він багатій. Його історія — це історія успіху, історія дуже помітного успіху. Це американська історія.

І так далі. Уявні сицилійські аристократи в будинку прямо через Сади від Ґолденів — попередньо названі Віто і Бланкою Тальябуе, бароном і баронесою Селінунте — залишалися для мене загадкою, але я обожнював їхнє походження. Коли я уявляв, як вони ввечері виходять із дому, вбрані, як завжди, за останнім писком моди, прямуючи на бал у Метрополітен-музеї, або на кінопрем’єру в «Зіґфелді», або оглянути свіжу експозицію нового молодого художника в найновішій вестсайдській галереї, то думав про Вітового батька Б’яджо, котрий

одного спекотного дня біля південного узбережжя Сицилії, злегка засмаглий і в розквіті сил, широким кроком перетинає широку територію фамільної резиденції, званої Кастельб’яджо, тримаючи рукою свою найкращу рушницю, обіперту об праве плече. На ньому літній капелюх із широкими крисами, стара сорочка кольору бургунді, поношені бриджі кольору хакі й туристичні черевики, начищені до блиску полуденного сонця. Він має прекрасний привід тішитися життям. Війна у Європі скінчилася, Муссоліні теліпається на гаку разом зі своєю коханкою Кларою Петаччі, і життя повертається до звичного порядку. Барон оглядає рівні ряди кущів винограду з налитими гронами, немов командир, що приймає парад свого війська, а тоді швидко йде лісом, переходить струмок, угору і в долину, а тоді знову вгору, прямуючи до свого улюбленого місця, невеликого пагорба над його володіннями, де може сісти,