Читати книгу - "Нескінченна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та щоби все ж таки зрозуміти причину присутності цих останніх, конче треба знати ось що.
Дитинна Царівна, хоча її (як свідчить от хоч би й сам титул) і вважали володаркою і правителькою всіх незліченних земель і країв безмежного цісарства Фантазія, насправді була кимсь незмірно більшим - чи, краще сказати, кимсь зовсім іншим, - аніж звичайна повелителька.
Вона не панувала, як то звичайно панують володарі; вона ніколи не вдавалася до сили і ніколи не користала зі своєї влади й могутності; вона нікому нічого не наказувала і нікого не судила; вона ніколи ні в що не втручалася; їй ніколи не доводилося оборонятися від зловмисників, бо нікому б і на думку не спало повстати проти неї чи заподіяти їй якесь лихо. Перед нею всі були рівні.
Вона просто існувала, була - але була в особливий спосіб: Дитинна Царівна сама по собі становила серцевину і центр усього життя Фантазії.
Відтак усі створіння та істоти: злі чи добрі, гарні чи огидні, веселі чи поважні, дурні чи розумні - всі-всі-всі у Фантазії заіснували тільки тому, що існувала Дитинна Царівна. Без неї вони би просто не жили - так само, як не може жити людина, позбавлена серця.
Нікому не вдалося розгадати цю таємницю до кінця, але всі знали, що це так. А тому істоти цього цісарства всі однаково її шанували - і всі однаково журилися з її нездоров’я і тремтіли за її життя. Адже смерть Дитинної Царівни, безумовно, означала б кінець для них усіх, означала б загибель безмежного і безкрайого цісарства Фантазія.
Тут Бастіян знову відірвався від книжки.
Несподівано для себе він дуже виразно пригадав довгий лікарняний коридор у лікарні, де оперували його маму. Вони з татом багато довгих годин просиділи біля дверей операційної зали, чекаючи. Лікарі та медсестри бігали повз них то туди, то сюди. Коли тато запитував про маму, ті уникали відповіді. Здавалося, ніхто до пуття не знав, як вона і що з нею. А тоді з операційної вийшов голомозий лікар у білому халаті, він виглядав втомленим і сумним. Лікар сказав, що всі зусилля виявилися марними і що йому дуже прикро. Він потис татові та Бастіяну руки і пробурмотів:
— Щиро Вам співчуваю.
І після цього між татом і Бастіяном усе змінилося.
Щоправда, не зовні. Бастіян мав усе, чого тільки міг зажадати. Він мав велосипед на три швидкості, електричну залізницю, цілу купу вітамінів, п’ятдесят гри книжки, золотистого хом’ячка, акваріум з екзотичними рибками, невеличкий фотоапарат, шість фірмових складаних ножиків-цезориків* (* Тавтологія, бо «цезорик» - це і є складаний ніж у львіській говірці. Треба чи «шість фірмових складаних ножиків», чи «шість цезориків») і багато чого іще... Та насправді це анітрохи його не тішило.
Бастіян пригадував, що колись тато залюбки пустував з ним. Іноді навіть читав йому або ж розповідав різні історії. Але відтоді все змінилося. Він уже не міг навіть розмовляти з татом. Довкола тата немовби виросла невидна стіна, що відгороджувала його від решти світу. І крізь цю стіну неможливо було пробитися. Тепер тато ніколи не лаяв його, але ніколи і не хвалив. Навіть тоді, коли Бастіяна залишили на другий рік у тому самому класі, тато нічого не сказав. Він лише глянув на нього отим своїм відсутнім та зажуреним поглядом — і в Бастіяна з’явилося відчуття, що насправді тата більше немає. Це відчуття стосовно тата в нього взагалі переважало. Коли вони вечорами сиділи удвох перед телевізором, Бастіян помічав, що тато зовсім і не дивиться, що він зі всіма своїми думками — десь далеко-далеко, і там він для Бастіяна уже недосяжний. А часом, коли вони читали — кожен свою книжку, Бастіян бачив, що насправді тато не читає, тому що він, не гортаючи, годинами втуплювався в ту саму сторінку.
Бастіян чудово розумів, що тато тужить. Він і сам був проплакав багато ночей поспіль. Він плакав так, що іноді від схлипувань аж зводило живіт і починало нудити, та з часом це минулося. Але ж у тата ще є він, Бастіян, — осьдечки він, отут. Чому ж тато ніколи з ним не розмовляє? Чому не говорить із ним про маму, про всі інші важливі речі, чому звертається до нього всього-на-всього кількома словами, щоб сказати лишень про найнеобхідніше?
- Якби ж то тільки знаття, - говорив цибатий і кістлявий вогнедух із бородою з червоного полум’я, - в чому взагалі полягає Царівнина хвороба. Гарячки нема, набряків теж нема, ані висипки, ані запалення. Скидається на те, що вона повільно згасає, - і невідомо чому.
Коли він говорив, після кожного речення у нього з уст здіймалася маленька хмарка диму, і цей дим витворював різні фігури. Тепер то був знак запитання.
Старий обскубаний крук, схожий на велику картоплину, в яку хтось недбало повстромляв кілька чорних пір’їн, - він був фахівцем із застуд - кракнув у відповідь:
- Вона не кашляє, в неї нема нежитю, це взагалі не хвороба - в медичному розумінні.
Він поправив великі окуляри на дзьобі й виклично зиркнув на присутніх.
- Та одне, як на мене, очевидно, - прогудів скарабей (цього жука іноді ще називають гнойовиком), - між її хворобою і тими жахливими речами, про які сповіщають посланці з усієї Фантазії, існує якийсь таємничий зв’язок.
- Ет, що вже там, - глузливо перебив його чоловічок- чорнилко, - ви скрізь тільки те й бачите, що таємничі зв’язки!
- А ви не бачите нічого поза вінцями свого каламаря! - розгнівано дзумкнув скарабей.
- Ну ж бо, колеги, колеги!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.